Гаврилюк Ілько Іванович

Останнє редагування: 19 березня 2025
Матеріал з Аккерманіка
Гаврилюк Ілько Іванович.jpg
Ім'я
Ілько Іванович Гаврилюк
рум. Ilie Gavriliuc
Народився
1888[1]
село Опарипси, Волинь[1][2]
Помер
після 1960
Румунія
Національність
Діяльність
громадсько-політичний діяч, письменник
Категорії
Українські громадські діячіДіячі Української революції 1917—1921 років

Гаврилюк Ілько Іванович

Останнє редагування: 19 березня 2025

Ілько Іванович Гаврилюк (нар. 1888, с. Опарипси, Волинь — пом. після 1960, Румунія) — український письменник та громадсько-політичний діяч, просвітянин, редактор. Провідник бесарабських українців у 1920—1930-х роках.

Жив у Шабо в 1920—1930-х роках. За його сприяння в Аккермані 1936 року відкрили товариство «Просвіта» — перше в Бесарабії. З 1932 року — посол від Бесарабії в румунському парламенті (від Націонал-цараністської партії).

Життєпис

Ранні роки

Народився 1888 року в селі Опарипси на Волині в сім'ї селян[1]. Деякі джерела помилково[3] приписують місце народження — Болград в Бесарабії[4]. Однак у власних спогадах «З днів лихоліття» (1940, Чернівці) Гаврилюк пише про рідну Волинь:

Які рідні звуки!.. Згадалося село на рідній Волині, луки за селом, і ніби бачив себе босим хлопчиком серед товаришів, коли носився на випередки з вітром...[5]

Окрім того, про Ілька Гаврилюка та його рідне село Опарипсів на Волині згадували 1937 року в львівській газеті «Наш прапор»[2]:

  • Замітка про Ілька Гаврилюка (Наш прапор, 1937).jpg

Мав брата Михайла[6].

Громадська діяльність на Півдні України

На початку XX століття жив на Півдні України, а саме в Одесі та Херсоні. Брав активну участь в українських громадських організаціях «Просвіта» та «Український клуб»[4].

«Українська хата»

Гаврилюк на відкритті «Української хати», 1913

1913 року Iлька Гаврилюка обрали на посаду Товариша голови у товаристві «Українська хата» в Одесі — цю просвітницьку інституцію створив Іван Липа після закриття одеської «Просвіти» 1912 року[7]. 1914 року Ілько став головою «Української хати»[4]. Цього ж року організація була закрита[7].

Редактор українських часописів

Обкладинка журналу «Основа», 1915

Ілько друкувався у газеті «Тавричанин» (Сімферополь). Редагував українськомовний журнал «Основа» (Одеса, 1915)[4], який заборонили видавати вже після 3-го номеру. Причиною заборони стало оповідання «Мій сон», в якому російських окупантів на Галичині називали іудами, чорними круками, насильниками тощо та загалом критикувалися їхні дії[8].

1916 року мобілізований в російську армію. Служив у гідротехнічному загоні під Катеринославом (Дніпро). 1917 року після Лютневої революції повернувся в Одесу[4].

Був залучений у роботу різних українських структур. Редагував новостворену газету «Українське слово» (Одеса), друкувався у газеті «Наше життя» (Херсон) та інших виданнях Півдня України[4].

Українські визвольні змагання

2-й Всеукраїнський військовий з’їзд

Ілько був членом одеської Української військової ради, через що його делегували на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві в червні 1917 року[4]. 5 червня 1917 року[9], у перший день з'їзду[10], Ілька обрали членом Президії Центральної Ради[11].

На з'їзді Ілько Гаврилюк виступив з ідеєю закладення підвалин українського війська для захисту майбутньої незалежної України[4].

Проголошення I Універсалу УЦР

12 червня 1917 року брав участь у проголошенні Першого Універсалу Української Центральної Ради як член Президії Центральної Ради[11].

У грудні 1917 року Ілька обрали делегатом Всеросійських установчих зборів. Проте коли він приїхав до Києва, то почав працювати в УЦР. Під час обстрілу Києва більшовиками отримав легке поранення. Пізніше перебував на кількох офіційних посадах на Херсонщині як представник українського уряду. Певний час входив до УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів). Брав участь в Антигетьманському повстанні 1918 року[4].

У Королівстві Румунія

Після того як УНР втратила незалежність, Ілько у 1920-х роках емігрував у Королівство Румунія. З 1923 року входив у об’єднавчий «Національний центр» еміграції в Румунії[12][4]. Очолював Культурно-видавничу секцію Комітету допомоги українським емігрантам у Румунії[13].

Шевченківські свята

Відвідував щорічні Шевченківські свята, які влаштовували у Бухаресті[14]. 1928 року на Шевченківському святі виступив на бандурі, на концерті в залі «Трансільванія». Ілько Гаврилюк виконав пісню «Ой кряче, кряче та чорненький ворон» (музика Миколи Лисенка), вальси «Троянди» і «Мрії» та думу «Зоре моя вечірняя» (слова Тараса Шевченка)[14].

За один місяць до Шевченківського свята у тому ж залі «Трансільванія» відбулася музична вечірка, під час якої Ілько Гаврилюк продемонстрував оригінальну бандуру, яку виготовив український емігрант Іван Усенко. Всередині бандури у мозаїчному колі був зображений великий Тризуб, внизу — портрети історичних постатей, а верх грифа був виготовлений у формі голови козака з довгими вусами та «оселедцем»[14].

В Шабо та Аккермані

У 1920—1930-х роках жив у Шабо[15]. 1929 року — один із керівників публічної бібліотеки в селі[16], організовував у Шабо театральні вистави[17][15]. 1925 року брав участь у виборах в сільськогосподарську палату Четатя-Албе від «Об'єднаної опозиції»[18]. До 1932 року був членом тимчасової комісії повіту Четатя-Албе[19].

У січні—лютому 1936 року опублікував статтю «Басарабія і басарабські українці» в чернівецькій газеті «Самостійність» — друкованому органі ОУН. Стаття опублікована під псевдонімом «Остап Коваль» на фоні голоду 1935—1936 років та діяльності Українського Допомогового Комітету для Басарабії, який організував збори збіжжя та харчів на Буковині та їхню пересилку в Бесарабію[20].

1936 року за сприяння Ілька Гаврилюка в Аккермані створили місцеве товариство «Просвіта»[15]. Того ж 1936 року Ілько зустрічався з львівським журналістом Романом Голіяном, який згодом опублікував історію української громади Бесарабії, а зокрема Шабо та Аккермана, у серії статей «Басарабія — забута країна» — часопис «Діло», Львів[21].

Гаврилюк був примаром комуни Шабо — за інформацією від Гната Порохівського, видатного українця в румунській еміграції. Про це Порохівський писав 1941 року в листі Міністру внутрішніх справ Румунії, коли пропонував Гаврилюка у склад комітету української еміграції[22].

Представник українців Бесарабії у парламенті

1932 року Ілька обрали послом у парламент Румунії як представника Бесарабії[23][24][25] — від Націонал-цараністської партії[26] (НЦП; з рум. Partidul Național-Țărănesc — укр. Націонал-селянська партія). НЦП підтримувала збереження демократично-конституційного режиму, в контексті зростання фашистських тоталітарних тенденцій в Румунії, та виступала за захист національних меншин[27].

Ілько став першим українським послом від Бесарабії[28].

  • Привітання Ілька Гаврилюка від часопису «Діло»
  • Привітання Ілька Гаврилюка від часопису «Діло».jpg

У 1935—1936 роках неодноразово виступав на зібраннях Націонал-цараністської партії Четатя-Албе та закликав людей об'єднуватися, аби захистити країну від диктатури: «Диктаторський режим означає повне розорення селян і повне викорінення громадянських прав»[29]. Частина програми НЦП, на якій наголошував Гаврилюк, — викладання в школах рідною для селян мовою[30].

31 травня 1936 року взяв участь у великому з'їзді НЦП Четатя-Албе[31].

1937 року став депутатом жудеця Четатя-Албе[32].

Друга світова війна

Представник українців у партії короля

1939 року, коли король Румунії заборонив усі політичні партії, окрім новоствореного «Фронту національного відродження», Гаврилюк увійшов у цю партію як представник українців[33][34][35].

У жовтні 1939 року разом із В. Залозецьким та Г. Алексієвичем отримав від Н. Оттеску, міністра внутрішніх справ Румунії, повноваження заснувати організацію, яка представлятиме українську громаду в Румунії — для культурних, економічних і соціальних цілей[36]. «Українську національну громаду» заснували в квітні 1940 року[37].

Виступ Ілька Гаврилюка перед королем Румунії, під час святкування Хрещення Господнього в Кишиневі, 1940

1940 року, під час святкування Хрещення Господнього, виступав із вітальними словами перед королем Румунії в Кишиневі — як представник української громади[38][39].

У 1939—1940 роках разом з іншими депутатами-українцями вів переговори з урядом Румунії, аби українці мали мінімальні права на освіту українською мовою[4]. Лише у квітні 1940 року українцям дозволили запровадити навчання української мови 4 години тижнево і 2 години релігії рідною мовою. Втіленню планів завадила совєтська окупація в червні 1940-го[37].

Часопис «Життя»

1941 року румунська влада надала українській національній меншості деякі культурні права[40], і Ілько Гаврилюк у Бухаресті почав випускати «часопис українців у Румунії» під назвою «Життя» (1941—1942)[41]. Перший випуск — 12 січня 1941 року[42], до редакційної колегії входили також О. Турашко та М. Ковалевський[43]. 1942 року почалися проблеми з виданням газети[44].

Останні роки

1941 року виступав у Бухаресті на молебні за українськими героями[45].

Підтримував зв'язки з Андрієм Лівицьким — Президентом УНР в екзилі (1926—1954). Так, згідно записам спецрозвідки Румунії, на початку нового 1943 року Гаврилюк отримав лист від Лівицького, в якому той дякував за адресовані йому вітання з нагоди Нового року, а також передав добрі побажання українській громаді в Румунії та наголосив, що 1943 рік матиме вирішальне значення для майбутнього України[13].

Румунська влада стала дивитися на Гаврилюка неприхильно і, за спогадами Ольги Порохівської-Андрич — доньки Гната Порохівського, видатного українця в румунській еміграції, — проти Гаврилюка зробили інсценування та заслали його у сухий район Береган, на півдні Румунії[46]. За іншою інформацію, Гаврилюк був у засланні у 1942—1943 роках в Ґалацькому повіті[3].

1960 року востаннє з Гаврилюком бачилася Ольга Порохівська-Андрич[3]. Відомо, що останні роки життя Ілька Гаврилюка були тяжкими, бо йому призначили малу пенсію[46]. Дата й місце смерті невідомі.

Особисте життя

Був одружений на Марії Гаврилюк. 1922 року в подружжя народилася донька Інна. 1933 року Марія подала позов у суд Четатя-Албе на розлучення[47].

1944 року, коли в Румунії почалися переслідування НКВД, донька Інна вийшла заміж за румуна, аби пошвидше позбутися прізвища. Після цього виїхала жити в місто Плоєшть на півдні Румунії[46].

Творчість

«З днів лихоліття», 1940, Бухарест

Літературну діяльність розпочав 1910 року[48]. У доробку Гаврилюка — реалістичні п’єси, повісті та збірки оповідань. Аматорська трупа при «Українській хаті» ставила на сцені його одноактівки, серед них — «До нового життя» та «Сліпий»[4].

Окрім того, Гаврилюк написав драму «Молоді парості»[49][50]. 21 листопада «Просвітянська Хата» м. Радивилів на Волині зіграла виставу за драмою в селі Бугаївці[2].

Оповідання

Нариси-спогади

  • «Незабутній. Пам’яті Івана Липи» (Каліш, 1926)
  • «Четвертий універсал» («ЛНВ», 1928, ч. 1)
  • «Велетень духа. Пам’яті Симона Петлюри» (Чернівці, 1928)
  • «Тернистим шляхом. Спогади з визвольних змагань» (Чернівці, 1929)
  • «З величнього минулого» // «За державність» (Каліш, 1929, вип. 1)
  • «Другий військовий з’їзд» // «Збірник пам’яти Симона Петлюри» (Прага, 1930)[4]

Пам'ять

Див. також

Примітки

  1. ↑ 1,01,11,2 Вінцковський Тарас: Ілько Гаврилюк: одеський публіцист та політик на хвилі революційного поступу // Південний захід. Одесика : історико-краєзнавчий науковий альманах. – Одеса : Друкарський дім, 2010. – Вип. 10. – С. 217-229. – 0,62 д. а.
  2. ↑ 2,02,12,2 Новинки з Радивилівщини // Наш прапор, №132 від 01.12.1937
  3. ↑ 3,03,13,2 Сергій Вакуленко: «Буджацький письменник Ілько Гаврилюк і синтеза східного та західного варіантів української літературної мови» — Balázs K., Herbil E. (eds.), Dialogul slaviștilor la începutul secolului al XXI-lea, Cluj-Napoca: Casa Cărții de Știință, 2019, pp. 203-211.
  4. ↑ 4,004,014,024,034,044,054,064,074,084,094,104,114,124,134,144,154,164,17 Гаврилюк Ілько Іванович / Р. І. Доценко // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006
  5. ↑ Ілько Гаврилюк: Гаврилюк І. З днів лихоліття (На емігрантські мотиви). — с. 26 — Бухарест : Життя, 1940.
  6. ↑ Теофіл Рендюк: Українська військова та політична еміграція в. Румунії у міжвоєнний період: невідомі сторінки історії діаспори — Україна дипломатична. - 2011. - Вип. 12. - c. 943
  7. ↑ 7,07,1 Качкан В. Посланник на ниву слова (Iван Липа в освiтленнi нових iсторичних джерел та матерiалiв). С. 182-202
  8. ↑ Одеса літературна // Металеві дні, №6. 1930
  9. ↑ Другий Всеукраїнський Військовий З’їзд — Нова Рада, № 56 від 06.06.1917, с. 2
  10. ↑ Другий Всеукраїнський Військовий 3'ізд — Нова Рада, № 62 від 13.06.1917, с. 2
  11. ↑ 11,011,1 Оголошення Універсалу і українська маніфестація 12 червня. — Нова Рада. №63 від 14.06.1917
  12. ↑ Власенко, В. М. Перша конференція української еміграції у Румунії (до 85-річчя з дня заснування Громадсько-допомогового комітету української еміграції у Румунії) // Українознавство — 2008: Календар-щорічник / Упорядн. В. Піскун, А. Ціпко, О. Щербатюк. - К.: Укр. центр духовн. культури, 2007. - С. 172—178.
  13. ↑ 13,013,1 Гузун, 2013. — с. 280
  14. ↑ 14,014,114,2 Валерій Власенко: Шевченківські свята міжвоєнної української еміграції в Бухаресті — Суми, 2014
  15. ↑ 15,015,115,2 Роман Голіян «Басарабія — забута країна» — Діло, № 241, 25 жовтня 1936 — Львів
  16. ↑ Tribunalul Cetatea-Albă, secția I // Monitorul Oficial, Partea 2-a,1930-03-27 / nr. 70
  17. ↑ Українці в Бесарабії — Діло, № 270 від 29.11.1936, с. 4
  18. ↑ Dizidentă in organizaţia liberală din Cetatea-Alba – Lupta, august 1925 (Anul 4, nr. 1094-1118)1925-08-21 / nr. 1108 — Arcanum
  19. ↑ Monitorul Oficial — Partea 1 // 1932-07-21, nr. 169
  20. ↑ Ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського: Буковина: її минуле і сучасне — Париж : Зелена Буковина, 1956. С. 385.
  21. ↑ Каруник К. Д.: Українська мова в шкільній освіті підрумунської Бесарабії на початку 1920-х років —Лінгвістичні дослідження, 2020
  22. ↑ Гузун, 2013. — с. 197
  23. ↑ Народня справа, № 32, 7 серпня 1932
  24. ↑ Українські парламентарі в Румунії — Діло, № 173 від 07.08.1932, с. 5
  25. ↑ З наших справ // Рада (Львів), №18, 07.08.1932 — Arcanum
  26. ↑ Після румунських виборів — Діло, № 172 від 06.08.1932, с. 1
  27. ↑ National Peasants' Party — стаття в Англійській Вікіпедії
  28. ↑ З наших справ — Рада (Львів), №18 від 07.08.1932, с. 3
  29. ↑ Congresul partidului national-tărănesc din juletul Cetatea Albă — Dreptatea, 1936-05-08 / nr. 2561 — Arcanum
  30. ↑ Marea întrunire national-taranista din oraşul Cetatea ALba — Dreptatea, noiembrie 1935 (Anul 9, nr. 2416-2439) 1935-11-17 / nr. 2429 —Arcanum
  31. ↑ Impunătorul congres al organizaţiei din Cetatea-Alba – Dreptatea, 1936-06-12 / nr. 2586 — Arcanum
  32. ↑ Nouii consilieri ai judeţului Cetatea-Albă — Curentul, august 1937 (Anul 10, nr. 3412-3442)1937-08-04 / nr. 3415
  33. ↑ România – Provincie 1939 (Anul 2, nr. 481-495) 1939-10-09 / nr. 489
  34. ↑ Az ukrán kisebbség is csatlakozott a Nemzeti Újjászületés Frontjához — Magyar Lapok, 1939-10-08 / 222. szám
  35. ↑ Incadrarea minorității ucrainene in "Frontul Renașterii Naționale" // Neamul Românesc, № 223 від 1939-10-08
  36. ↑ Autorizarea constituirii organizaţiei ucrainiene – Curentul, 1939-10-08 / nr. 4188
  37. ↑ 37,037,1 Нарис історії права Буковини і Басарабії // Записки наукового товариства імені Шевченка, №199, 1986
  38. ↑ Landwirtschaftliche Blätter // 1940-01-14 / nr. 3
  39. ↑ Cuvântarea d-lui Ilie Gavriliuc, reprezentantul minorităţii ucrainiene — România - Capitala, 1940-01-09 / nr. 578
  40. ↑ Українці в Румунії — Енциклопедія історії України
  41. ↑ Життя, №2 від 26.01.1942
  42. ↑ З інших країн // Голос, №3, 10.02.1941 — с. 3
  43. ↑ Український вісник, № 3, 01.02.1941, с. 6
  44. ↑ Гузун, 2013. — с. 406
  45. ↑ Молебінь у Букарешті з нагоди заняття Києва й Полтави — Життя, № 2 від 26.01.1942
  46. ↑ 46,046,146,2 Порохівська-Андрич О.Г.: «Ілько Гаврилюк (Спогади)». Вирізка з газети — Вільне слово, 2006., переглянуто 24 липня 2024
  47. ↑ GREFA TRIBUNALULUI CETATEA ALBA, SE. I-a EXTRACT Nr. 25919 // Universul 1933-11-08 / nr. 306
  48. ↑ Ілько Гаврилюк: Гаврилюк І. З днів лихоліття (На емігрантські мотиви) — Бухарест : Життя, 1940., переглянуто 19 січня 2024
  49. ↑ Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II) . — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 331-351
  50. ↑ Ілько Гаврилюк: Влада темного (1933, Чернівці), с. 127
  51. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 274 від 06.12.1931, с. 6
  52. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 172 від 04.08.1929, с. 5
  53. ↑ Нові книжки й журнали — Діло, № 133, 18.06.1929, с. 6
  54. ↑ Інна Дерменжі: Тотальна декомунізація: в Бессарабії обласна влада перейменувала більше сотні вулиць та провулків, Бессарабія INFORM, 30 липня 2024, переглянуто 5 серпня 2024

Посилання

Отримано з https://akkermanika.org/index.php?title=Гаврилюк_Ілько_Іванович&oldid=12105