Басарабія і басарабські українці (стаття, 1936)

Початок статті

Категорії

Статті

Басарабія і басарабські українці (стаття, 1936)

Останнє редагування: 1 березня 2025

«Басарабія і басарабські українці» — стаття Ілька Гаврилюка, опублікована в січні—лютому 1936 року в тижневику «Самостійність» (Чернівці). Автор підписався псевдонімом Остап Коваль. Вийшла трьома частинами у випусках від 12 січня (Ч. 2), 19 січня (Ч. 3) та 2 лютого (Ч. 4–5).

Коротка версія статті під назвою «Басарабські українці» увійшла в календар-альманах «Самостійности» на 1937 рік.

Розділи

• I. Край, його географічне положення та багацтва
• II. Міста й повіти
• III. Населення
• IV. Минувшість Басарабії
• Українці в Басарабії
• Економічне та соціальне положення українського населення в Басарабії
• Культурно-просвітне положення басарабських українців
• Українська мова в Басарабії

Вміст статті

Українській нарід жиє в Романії: на Буковіні, в Марамурешу та в Басарабії. Найбільша часть нашого народу жиє в Басарабії. Тому буде на місці подати деякі відомості про наших братів із Басарабії та про цей край.

I.) Край, його географічне положення та багацтва

Басарабія, це простора країна, що лежить між Прутом, Дністром та Чорним морем. Вона числить поверх 40 тисяч кв. км, поверх чотири рази так за велика як Буковіна. Майже вся Басарабія, це рівнина. Найвище місце находиться в хотінськім повіті, коло села Грозінців (10 км від Клішкауц). Воно виносить 465 метрів висоти.

В Басарабії також мало лісів, трохи в північній й середній Басарабії. Крім Прута та Дністра нема також і більших рік. Притоки Прута, як Ларга, Лопатнік та Каменка, це більші потоки. То саме можна сказати й про притоки Дністра, як Реут, Бику та Ботна.

Земля в Басарабії не всюди однакова. Добра земля є в північній та середній Басарабії. В цих частях перепадає частіше й дощ. В полудневій Басарабії земля пустіша й слабо родить, головно задля браку дощу. Бувають роки, де від весни до зими не паде зовсім дощ в полудневій Басарабії. Головне заняття мешканців, це хліборобство.

Управляють головно кукурудзу, пшеницю та ячмінь.

В Басарабії вдається також добре й виноград, головно в середній та полудневій. Торговля та промисл слабо розвинені. Є декілька великих млинів та олійних фабрик і дві фабриці цукру.

II.) Міста й повіти

Столиця Басарабії, це Кішінев, числить 117.000 мешканців. Друге місто в Романії, щодо числа мешканців. Потім іде Билц, 45.000 населення; Четатя-Алба 34.000; Тіґіна 32.000; Ізмаїл 30.000; Сорока 20.000; Хотін 20.000; Оргей 15.000 і Кагул 10.000.

Ці міста є рівночасно й головні міста повітів, який у Басарабії є девять і які носять ті самі назви, що й їх головні міста, крім Кішінева. Повіт, якого головне місто Кішінев, називається Лопушна. Крім Кішінева, яке має зовсім модерний вигляд, майже всі басарабські міста та містечка занехані, брудні й мають більше орієнтальний вигляд. Деякі із басарабських міст позбавлені всяких комунікацій, наприклад Сорока, що лежить около 40 км, віддалена від залізничної лінії.

Басарабія має найменше залізничних ліній в цілій Романії. Нема також добрих доріг, ні гостинців. Задля браку добрих комунікацій терпить торговля та промисл.

III.) Населення

Басарабія числить нині около 3 мільйони мешканців. Як прилучено Басарабію до Росії в 1812 р., то вона мала тоді заледви 250.000 мешканців. Після офіціяльної статистики, яку переведено в цілій Росії в 1897 р., Басарабія мала 1,935.412 мешканців, (майже 2 мільйони). А в 1913 р. Басарабія начислює вже 2 і пів мільйона населення. В протязі одного століття населення Басарабії зросло в десятеро. Що до народностей, які замешкують Басарабію, то ця російська статистика із 1897 р. подає такий вислід: ромунів 47.6 проц., українців 19 проц., жидів 11 проц., москалів 8 проц., німців 3 проц., болгарів, сербів, чехів 5 проц., поляків 0.6 проц., турків і татар 3 проц. Значиться, після цієї статистики українців було в 1897 р. в Басарабії около 368.000, або 19 відсотків всього населення. По війні населення Басарабії зросло ще більше, так, що під теперішню хвилю Басарабія числить около 3 мільйони людей. По війні побільшилося головно число ромунів. Адміністрація, школи, військо, церква, це все перейшло в руки ромунів по найбільшій частині. Багато ромунів родом з Басарабії, які перед війною яко урядники подавалися за москалів, з приходом ромунської влади, деклярувалися ромунами. Потім багато ромунів перейшло із старої Романії, щоб заняти важні місця в адміністрації. Подібно сталося й з іншими народностями, які, займаючи перед війною всякі державні служби, були подані як москалі, нині стали ромунами. Взагалі в басарабців народність грає малу роль, головно серед інтеліґенції. Матеріяльна сторона для них важніша як національне почуття. По війні певно збільшилося й число жидів у Басарабії, яких багато позаходило по російській революції з України. Чи й український елемент збільшшився по війні допливом з інших українських околиць, як північна Буковіна та Наддніпрянська Україна годі сказати. — Можна стрінути подекуди в Басарабії наших людей, що зайшли по війні, чи то з Буковіни, чи з інших українських земель, однак їх число невелике. Як український елемент побільшився, то це головно завдяки природному збільшенню, то є сильному розмножуванню. Що до інших націй, що мешкають у Басарабії, то їх відсоток майже лишився той самий, що й перед війною, з винятком москалів, яких число зменшилося. Це й природно. Перед війною, москалі були в Басарабії панівною нацією. Увесь державний апарат був у їх руках. Майже всі урядники в держаних службах були подані за "русских", до якої б нації вони й не належали. Як Басарабія перейшла під Романію, то й число москалів зовсім природно зменшилося, з однієї сторони тому, що багато царських урядників мусіло покинути службу, або навіть і Басарабію, а з другої тому, що ті всі, що уходили за "русских" і не були родом москалі, повернули назад до своєї нації (це відноситься головно до басарабських ромунів) або перевернули кожух і з "русских" стали ромунами. Таких випадків досить багато серед басарабців.

Як видно з московської статистики з 1897 р., то Басарабію замешкують всякі нації. І жадна ромунська провінція з тих, що її приняли по війні, не показує таку ріжнородність народів як Басарабія. Є трудно точно сказати, який відсоток припадає на кожну націю в Басарабії під теперішню хвилю, тому що в Романії не переведено ще точного спису населення після національностей. На підставі ріжних статистик населення Басарабії представляється так, що до числа та народности:

1.) Ромуни. Ромуни творять абсолютну більшість населення в Басарабії. Навіть і російська статистика із 1897 р., яка по думці ромунів є фальшива, подає, що ромунське сільське населення виносить у Басарабії 53,5 відс., а міське 14,2 відс., а загальне число ромунів 47,6 відс. Принявши навіть, що російський уряд не подав правдивого стану ромунського населення в Басарабії і взявши під розвагу, що ромунський елемент скріпився з одної сторони поверненням багатьох молдован, що уходили за русских, назад до своєї нації, а з другої, напливом значного числа ромунів із старої Ромунії, головно всяких урядників, то все таки ромунське населення не буде виносити більше як 58 відс. всіх мешканців. Ромуни замешкують компактною масою головно середущу Басарабію. Повіти Лопушна (Кішінев) та Оргей майже чисто ромунські. В більшості находяться ромуни в повітах Билц, Тіґіна і Кагул. Половина повіту Сорока замешкана також ромунами. В прочих повітах ромуни в меншості. Це відноситься головно до сільського населення. По містах ромунське населення в меншості. Всіх ромунів в Басарабії буде около 1 мільйон 750 тисяч.

2.) На другім місці в Басарабії що до числа людности стоять українці. Та про українців буде мова на іншім місці, присвяченім спеціяльно українцям.

3.) На третім місці приходять жиди. Вони замешкують міста, головно в північній та середущій Басарабії. В Басарабії находяться й кілька жидівських кольоній як Зґуріца, Брічова й Думбровині. Всіх жидів у Басарабії буде поверх 300 тисяч.

4.) Потім ідуть болгари, яких в Басарабії є около 120 тисяч. Вони мешкають головно в повітах полудневої Басарабії, як Ізмаїл, Кагул та Четатя-Алба.

5.) Німці. Німецького населення начислюється в Басарабії около 100 тисяч. Вони мешкають головно в полудневій Басарабії і зайшли сюди в часі російського панування як кольоністи.

6.) Ґиґиуци. Ґиґиуци мали б бути потурчені славяни. Вони є христіяни, однак говорять по турецьки. Інші думають, що ґиґиуци, це наслідники колишніх печеніг та куман. Вони мешкають головно в повітах Кагул, Тіґіна і Ізмаїл і числять около 60 тисяч населення.

7.) Москалі. Москалів в Басарабії буде около 50 тисяч. Ними є колишні царські урядники, які лишилися в Басарабії, деякі поміщики та головно липовани. Ці послідні мешкають по селах порозкиданих по всій Басарабії. До москалів часто зачисляється басарабських українців. Доперва в посліднім часі уживається чим раз більше в Басарабії імя "украінені". Передше, як за російського, так і ромунського панування уживалося слово "русски" або "руші" для українського населення в Басарабії.

8.) Поляків в Басарабії буде около 12 тисяч, порозкиданих по всій Басарабії. Вони є головно ремісники, малі урядники та поміщики.

9.) Греки мешкають головно в повітах Кагул та Ізмаїл, займаються торговлею. Є їх около 5 тисяч.

10.) Вірмени, около 5 тисяч, порозкидані всюди по Басарабії. Вони є поміщиками, купцями та ремісниками. Мають в Кішіневі навіть свого архієпископа і майже в кожнім більшім місті свою церкву.

11.) В полудневій Басарабії жиють і около 1200 французів, що зайшли із Швейцарії. Вони творять кольонію Шаба.

Крім цих всіх народів жиють в Басарабії подекуди й турки та татари, головно в полудневій части, однак вони, жиючи серед інших народів, помало зникають через асіміляцію та винародовлення.

Зі всіх народів Басарабії, винявш. розуміється ромунів, як панівну й державну націю, найліпше зорґанізовані і найсвідоміші, це жиди. Також майже вся економічна та фінансова сила лежить в їх руках. Майже в кожнім більшім місті, а навіть і по містечках, існують жидівські школи середні й нижчі (розуміється приватні), відтак ріжні культурні установи та товариства.

З інших народностей добре зорґанізовані також і німці. Добре вони стоять економічно, сильно розвинені культурно та висока національна свідомість у них.

Болгари також добре стоять економічно. Майже так само добрі господарі як і німці, хоч національно менше свідомі та культурно багато нижче від німців. Серед поляків та вірмен можна стрінути також досить високу національну свідомість. Поляки мають навіть подекуди свої народні школи (приватні). У вірмен проявляється їх національна свідомість головно на реліґійно-церковнім полю. Найслабше зорґанізовані або майже й зовсім незорґанізовані й найменше свідомі національно, це українці, хоч що до числа то вони другі по державній нації.

IV.) Минувшість Басарабії

1.) Дохристіянські часи й часи мандрівки народів. — Басарабія в минувшині не творила ніколи осібного краю як політична одиниця. Вона завше була складною частю інших держав. В давних часах перед Христом Басарабію замешкували скити, ті самі, що мешкали й на Україні. Потім ґети й даки. Як повстає дакійська держава, то й Басарабія як не вся, то принайми Західно-Полуднева належить до цеї держави. Як Дакія стає провінцією римської імперії, то й ця полудн.-західна часть Басарабії підпадає також під власть римлян. З римських часів осталися й до нині деякі сліди в ізмаїльськім та акерманськім повіті. В часі мандрівки народів через Басарабію переходили всякі дикі народи, які осівшись в цім краю якийсь час, потім знов його покидали, роблячи місце іншим. І так насамперед по відході римлян Басарабію заняли ґоти, потім гуни, авари. Почерез Басарабію переходять також болгари, а відтак угри. Однак всі ці народи, які осідались якийсь час в Басарабії, то опісля покидаючи її, не лишали по собі майже жадних слідів, тому, що вони вели войовниче й кочове життя і не осідалися стало на однім місці. Це саме сталося пізніше менше більше й з іншими кочовиками, як печеніги, половці й татари, хоч під татарським панованням находилася Басарабія майже одно століття.

2.) Славяни й Київська держава. Вже за ґотів поселюються в Басарабії також і славянські племена десь в 5-ім і 6-ім століттю. Осідаються тут сильними ґрупами угличі й тиверці. Будучи спокійним хліборобським населенням, ці славянські племена остаються на сталім місці, хоч знаходяться часто під властю всяких диких орд.

Як пізніше повстає Київсько-українська держава, то ці басарабські славяни підпадають під вплив цієї держави. Вже у війську Олега стрічаємо басарабських угличів та тиверців. Потім київський князь Ігор посилає своє військо під проводом Свінельда на угличів, котрі не хотять покоритися його власти. Цей Свінельд забирає столицю угличів Пересічень. (Мабуть нинішне Пересічені в повіті Оргей). Через полудневу Басарабію вибиралися й київські князі сухопутньою дорогою на болгар та греків. Сюди переходив відважний князь Святослав в своїх походах на болгар. В 1116 році князь Володимир Мономах посилає свого воєводу Івана Войтишича, щоб цей понаставляв по дунайських городах вірних князеві посадників.

Однак з приходом печеніг, а потім половців ця політична звязь Басарабії з Київською державою слабне. З приходом татар вона майже зовсім зникає.

3.) Басарабія під молдовським князівством. Як татари в 14-ім віці відтягаються із нинішної Молдови та Басарабії в чорноморські степи, то на їх місце вступають мало по мало ромуни. По заснованню Молдовського князівства (початок 14-го віку), молдовські воєводи чим раз більше посувають свою власть на схід та на полудневий схід. За князя Александра Доброго (початок 15-го століття) майже вся Басарабія находиться під властю Молдовських воєводів. Зрозуміла річ, що в часі татарського лихоліття Басарабія, як і всі інші землі, де були татари, потерпіла багато. Населення також зрідло. Однак Басарабія була заселена напевно в часі заняття її молдовськими воєводами на півночі і центрі славянами, а на полудне в більшости татарами. Згодом ромуни поселившися поміж це славянське населення його засімільовують і зромунізовують. Цей процес ішов спокійно і природно без якогось насильства. Бін тривав досить довго. Він не закінчився ще й до нині. І сьогодні можна стрінути села в чисто ромунських повітах Басарабії, ба навіть і в Молдові, на пр. в повітах ботошанськім або дорогойськім, де населення говорить ще, не кажім чисто українською мовою, однак найближчою до української мови зі всіх славянських мов.

Про існування українського елементу в північній Молдові може переконатися кожний, хто мав нагоду звідати деякі села в повітах Дорогой чи Ботушани. Про це недавно тому твердив і проф. Йорґа в однім із своїх викладів, віддержанім в грудні минулого року (1935), як він говорив про етнографічну область ромунського населення. Професор Йорґа однак каже, що як раз ромуни втратили багато простору етноґрафічного ромунського в користь українського елементу.

І це не лиш на Буковіні, але й у Молдові. За це він обвинувачує Австрію, яка по його думці навіть до Молдови спровадила українців. — Лише цікаво знати, як пояснити цю безличність й нахабність Австрії, заводити українців аж до Молдови, яка ніколи до Австрії не належала. Справа однак мається зовсім іначе. Як раз український елемент утратив багато области первісно, ним замешканої в користь ромунського. Далеко ще перед прилученням Буковіни до Австрії, а Басарабії до Росії, український елемент знаходився вже від давна на цих теріторіях, як також і в нинішній Молдові. Про це твердять не лише українські, польські та російські ріжні документи, але й ромунські хроніки та всякі інші ромунські документи. Вистарчить лише прочитати «Опис Молдови» Дімітрія Кантеміра, щоб переконатися про це.

Басарабія будучи частиною молдовського князівства, мала ту саму судьбу що й Молдова. З молдовських воєводів може найбільш вславився Штефан Великий в історії Басарабії. Він побив турків коло Ліпніку в 1475 р., відтак відновив нинішну Сороку, знищену турками. Він мав би навіть надати цьому містові імя: Сарака, з чого в 18-ім століттю повстала Сорока.

І інші молдовські воєводи займалися Басарабією, як Петру Рареш і Васіле Лупу, головно на реліґійно-церковнім полі, закладаючи ріжні монастирі та церкви. Коли в 1538 р. Молдова підпадає під зверхність турків, та сама судьба стрічає й Басарабію. В часі молдовського князівства на басарабській землі часто відогравали ролю й українські козаки, тим більше, що зносини між Молдовою та Україною були досить живі. Вже в 16-ім віці Іван Підкова займає при помочі козаків на якийсь час молдовський престіл. Потім в 1594 р. козаки під проводом Наливайка займають місто Кілію (в ізмаїльськім повіті над Дунаєм). В 1632 р. це саме місто займають українські козаки під проводом Сулими. Десь в 1620 р. Сагайдачний розбиває турків під Хотіном. За часів Хмельницького зносини між Україною та Молдовою стають ще тісніші. Українці часто навіщають Басарабію. По полтавській битві також гетьман Maзепа жиє якийсь час коло Бендерів (Тіґіна) в селі Варниці. Та українці часто й поселюються на басарабській землі. Головно в часах, коли на Правобережній Україні польські пани стараються закріпощити українське селянство. Українські селяни часто втікають до Басарабії головно до північної та північно-східної перед самоволею польських панів, тому що під молдовськими воєводами була більша свобода для селян. Лише цим новим напливом українського елементу від найдавніших часів, десь таки по заснованню молдовського князівства, аж до нині, можна собі пояснити, що первісний славянський елемент в Басарабії не зістав цілковито затоплени1 сильним напливом ромун, перли постійно на схід і північний схід.

4.) Басарабія під Росією. В 1812 р. після миру в Букурешті Туреччина, маючи зверхність над Молдовією, відступає Росії часть Молдови між Прутом та Дністром. Ця часть від цеї пори називається Басарабією. (Назва Басарабія походить від пануючої на Волощині родини Басарабів). Вже від часів Петра Великого та по упадку української козацької держави Москва чимраз більше пре на захід та полудневий захід. Москва чимраз більше старається мати вплив на Балкані.

А потім сухопутний шлях до Константинополя, остаточна ціль московської політики в 18 і 19 віках, та приступ до устя Дунаю, також веде почерез полудневу Басарабію. Це була правдива ціль, чому Москва під претекстом охороняти христіянське населення від турків, заняла в 1812 р. Басарабію. З початку московське правління досить обережно обходилося з населенням Басарабії. Кілька років Басарабія не платила жадних податків ні налог. — Потім аж до 1874 року басарабське населення було звільнене від військової служби. Однак згодом Москва починає русіфікувати Басарабію, заводячи всюди в уряді, школі й церкві лише російську мову.

Однак ця русіфікація в Басарабії відноситься головно до міст та інтелектуальних верств населення. Села вона майже не діткнула. Хоч по урядах та школах заведено московську мову, то селянству головно ромунському це майже нічого не пошкодило, беручи під увагу велику ріжницю між російською мовою та ромунською. — Більше ця русіфікація шкодила українцям, які тут, відірвані від всяких українських культурних осередків, підпадали чимраз більше під русіфікаційну роботу московського уряду. Про це твердять навіть самі ромуни. От що каже ромунський ґеоґраф Настасе в своїй книжці «Басарабія»: «Денаціоналізування пробоване москалями майже не діткнулося басарабських ромунів: мова, звичаї, а навіть і ноша осталися ті самі, що й перед російським пануванням».

Ця русіфікація московського уряду викликала відчуження народних мас від всього, що було московське, і витворила провал між російською культурою та народніми масами. Це твердить також московський публіцист Л. Сотов в 1921 році. Він каже: «Між інтелєктуальною російською клясою, народними масами, і то не лише ромунськими, але навіть і рускими (розуміти треба українськими, тому що в Басарабії майже нема компактних селянських мас московського населення — прим. авт.) існувала велика пропасть.

Народні маси були чужі не лише духовій російській культурі, але навіть і всьому адміністраційному життю. — Русіфікатори доконали того, що селянин, прийшовши до міста, чувся тут неначе в незнанім темнім лісі. Школа, судівництво, церква, адміністрація, це все було для нього чуже і в чужій мові. Трохи ближче до російської культури було жидівське населення, можливо тому, що воно жило по містах. Тому то й ромуни знайшли в Басарабії терен зовсім приготований. Вони прийшли в оточення, яке їх розуміло й яке вони розуміли. Прийшла нова влада, що говорила мовою приступною народові. Багато тяжча для ромунізації Басарабії була політика ромунів зглядом інших національностей. Основна засада цеї політики була ця: охорона всіх національних культур. Бажаєте школи в жидівськім жарґоні, в старій еврейській мові, в українській (тут п. Сотов уживає слова український), польській чи грецькій мові, прошу, кілько бажаєте. Результат: всі національні культури, угнетені автократичною самоволею, одержали відразу волю з приходом ромунів».

Розуміється, це було в початках ромунської влади, сьогодні справа наче мається.

5.) Басарабія під Ромунією. По вибуху російської революції створено 20-го жовтня 1917 р. в Кішіневі на скликанім конґресі всіх басарабців краєву Раду «Сфатул Церій», яка мала приготовити територіяльну й політичну автономію (самоуправа) краю. Ця краєва Рада, свого рода краєвий парлямент, в склад якого входили заступники всіх народів, що замешкують Басарабію, між ними й українські заступники, ухвалює 21 листопада 1917 р. закон, яким оголошує Басарабію: Автономною Демократичною Молдовською Републикою. Коли якийсь час потім Україна проголошує свою незалежність від Росії, як і всі прочі народні републики, як Литва, Естонія, Польща та ін., то й уряд басараб. републики оголошує 24 січня 1918 р. Басарабію: «Незалежною Демократичною Молдовською Републикою». Розуміється, що ця незалежна басарабська република не могла довго існувати, не маючи ані добре зорганізованої внутрішної адміністрації, ані війська, щоб не то оборонити своєї незалежности, але навіть своїх горожан в нутрі від всяких грабіжницьких банд та комуністичних аґітаторів. Тому то ґрупа представників Басарабії, зложена головно з більших поміщиків, вдалася з просьбою до ромунського правительства в Ясах, просячи, щоб Романія заняла Басарабію і завела в цім краю спокій. Правительство ромунське з початку вагалося, щоб не вразити Росію і не увійти в конфлікт з деякими державами, що по їх стороні Росія билася у війні. Аж правительство Марґіломана, що заключило мир з Німеччиною, рішило післати військо до Басарабії, щоб там завести спокій. Рівночасно й басарабський Парлямент на своїм святочнім засіданню 9 цвітня 1918 р. по довгих дискусіях ухвалив за більшістю голосів злуку Басарабської Републики із ромунською державою. Ромунське правительство вичистило насамперед Басарабію від всяких комуністичних банд, які непокоїли басарабське населення. Потім Романія перевела аграрну реформу і то скоро й досить добре, як в жадній іншій новій провінції. При цім ромунське правительство не робило майже жадної ріжниці між національностями Басарабії. Всім хліборобам без ріжниці нації дано землю майже в однакових умовах. Та наколи на економічнім і соціяльнім полі ромунська влада показалася в Басарабії демократичною і досить толерантною, то на просвітно-культурнім та політичнім полі вона згодом змінила свою свободолюбну політику супроти національних меншостей. — Правда, що в перших роках ромунської влади було дозволено всім народам Басарабії вчитися по школах в їх рідній мові та відправляти в церквах також в рідній мові, подібно як про це писав в 1921 році вище згаданий московський публіцист Л. Сотов, однак згодом це все спинено. Нині все зромунізоване: школа, адміністрація, судівництво й церква.

Українці в Басарабії

1.) Українці живуть в Басарабії компактними масами головно в північній і північно-східній, а також в полудневій части. В більшости українці є в повітах Хотін і Четатя-Алба. Половину повіту Сорока замешкують також українці. Досить споре число українців мешкає в повіті Бильц, потім в повітах Тіґіна та Ізмаїл. Українське населення находиться також і в повіті Оргей. Є тяжко повести в деяких частях Басарабії точну лінію, що відграничувала б область, замешкану одним чи другим народом. Народности тут помішані, і часто серед чисто українського населення можна стрінути чуже, а знов серед чужого населення українське. Це тому, що до 19-го століття до Басарабії прибувало багато нового населення з пограничних країв і воно осідалося в суміж де були вільні землі. Це головно відноситься до полудневої Басарабії. Також українці полудневої Басарабії поселилися тут у 18-ім та 19-ім століттю.

Вже за Катерини II-ої по зруйнуванню Січі багато козаків почало поселятися в полудневій Басарабії. Козаки навіть заложують нову Січ при устю Дунаю. Це заселювання басарабського полудня головно чорноморского побережжа тягнеться потім підчас цілого 19-го століття. Багато українців, головно з Київщини та Херсонщини, утікало сюди від панщини та військової служби. Басарабське населення як звісно до 1874 року не робило військової служби. Сьогодні майже все чорноморське побережжа Басарабії замешкане українцями, то є від Дніпрового леману до устя Дунаю. Яке число українців в Басарабії, годі сказати точно. Як ми візьмемо за основу російське офіціяльне народочислення із 1897 р., яке подає, що українців в Басарабії є 19-ий відсоток (19 на 100), то на около з мільйонів мешканців Басарабії, припадало б на українців що найменше около 560 до 570 тисяч. Безперечно, що російська влада не мала жадного інтересу подавати точного числа українців в загальнім народочисленню із 1897 р. Противно, московська влада зачислила певно багато українців до москалів, головно всяких урядників та інтеліґенцію.

Певно цей відсоток українців в Басарабії задержався й до сьогодні. І хоч по році 1897 до війни наплив українського елементу із інших українських земель не був досить замітний, то саме можна сказати й про наплив нового українського населення по війні, то відсоток українського населення не то що остався той самий, але певно навіть збільшився. Це можна твердити операючися на даних, які подає демографічний бюлетин (спис) Романії із жовтня 1933 р. Після цего бюлетину із всіх народів, що замешкують Романію, лише одинокі ромуни, українці та москалі мають більший відсоток народжених як умерлих. Значить, що одинокі українці (побіч москалів, за яких певно ромунська статистика уважає в більшій части й басарабських українців) зі всіх меншостей Романії родяться в більшій скількості ніж умирають). Впрочім цей потішаючий для нас факт стверджено не лише серед українців в Романії, але й серед всіх українців взагалі, де б вони не жили. Не давно тому стверджено також, що найбільший приріст населення через народження виказують в Чехословаччині українці. Українці в Басарабії — це головно сільське населення. Однак по деяких містах та місточках можна замітити також досить значний відсоток українців. Російська статистика з перед війни виказує такий відсоток міського населення: 37 відс. жидів, 24 відс. москалів, 15 відс. українців, 14,5 ромунів, 9,5 інших. По війні певно що по містах відсоток жидів збільшився так само й ромунів. Відсоток українців наколи й не збільшився, то остався той самий. За те відсоток москалів певно що багато зменшився. Українці жиють головно в цих містax: Хотін, Сорока, Четатя-Алба, Билц, Ізмаїл та Тіґіна. Також по малих місточках північної, східної та полудневої Басарабії.

Економічне соціяльне положення українського населення в Басарабії

Найбільша часть українського населення в Басарабії це хлібороби. Земля, де мешкають українці, є добра й родюча, з виїмком в полудневій Басарабії. Це головно Хотінщина, північно-східна часть билцського повіту та північна часть сороцького. В цих околицях найбільше перепадає й дощ в Басарабії. Зате в частях акерманського та ізмаїльського повіту, де мешкають українці, земля мало родить, головно задля браку дощу.

Українське населення басарабських сіл складається головно з дрібних, та середних господарів. Багатших селян майже й нема. Найліпше обробляють українські селяни землю на Хотінщині. Однак і в інших повітах, як Билц, Сорока, українці добре обробляють землю. Це кожний, що бачив в цих повітах українські й ромунські села, певно, може сконстатувати. Тому що в Хотінщині населення багато (хотінський повіт найгустіше заселений із всієї Басарабії), а землі менше, то в посліднім часі багато українських селян із Хотинщини поселилося в повітах: Билц, Сорока ба навіть й Оргей, де землі більше і де вона танше коштує. В цих сторонах можна стрінути подекуди й буковінських українців, які в посліднім часі також позаходили сюди. Положення матеріяльне українського селянства в цих північних повітах не є таке зле, в порівнанню до положення українського селянства з полудневої Басарабії, де задля посухи в послідних роках наші люди находяться у великій нужді. Крім самостійних господарів українські села виказують також досить споре число бідного населення — сільського пролетаріяту, яке часто можна стрінути на роботі по полях багатших, у ріжних частях Басарабії.

Що до українського населення по містах, то воно становить найбіднішу клясу міського населення взагалі. По містах наші люди виконують найпростіші роботи. Це є робітники по заводах, дроворуби, і це майже виключно українці в північно-басарабських містах та місточках, слуги, замітачі вулиць, сторожі, візники, мулярі, потім дрібні ремісники, як шевці, ковалі. Також стрічаємо часто серед українців, головно в полудневій Басарабії, дрібних торговців та малих крамарів.

Подекуди можна стрінути також українців як властителів малих ресторанів та шинків. Вільних професіоністів як лікарів, адвокатів, інженерів дуже рідко стрінути серед басарабських українців. Держ. урядників, головно нижчих, можна частіше здибати серед українців. Однак вони дуже рідко видають себе за українців. За російського режіму вони подавали себе за москалів, а тепер подаються за ромунів. Україн. елемент складається отже в Басарабії в першій мірі з селянства, а потім з найнижчих та нижчих кляс міського населення. Що до інтелігентних українських верств, то хоч вони становлять досить значний відсоток по басарабських містах, місточках та селах, то їх можна зачисляти хіба українцями по їх походженню. Найбільша часть цих укр. інтелігентних верств ані не виказує себе нігде українцями та майже й не почувається свідомими українцями. Свідомого елементу серед них дуже мало.

Культурно-просвітне положення басарабських українців

Про якесь культурно-просвітне життя в національнім дусі серед басарабських українців майже й не можна говорити. Передумовою всякої культурно-народньої праці серед даного народу є завше його свідома інтелігенція. Такої українці в Басарабії майже й не мали ані до війни, ані по війні. Справді можна стрінути подекуди серед басарабських українців національно свідомих людей, однак це є одиниці. Безперечно, що ця несвідо мість басарабських українців є у великій мірі наслідок московського гнету над українцями. Аж по російсько-японській війні 1905 р. українцям дано було деякі вільності на культурнім полі. Тому то від тої пори деколи й до Басарабії заходили чи то якийсь український часопис чи українська книжка. Та найбільше спричинився театер до розбудження сякої такої національної свідомости серед українців у Басарабії. Українські театральні групи з України часто заходили перед війною й до Басарабії. Ще й нині згадують про вистави українського театру в Басарабії, й то не лише українці, але й чужі. Також і басарабські українці гуртувалися подекуди в аматорські гуртки, даючи вистави чи по місточках чи по селах. Крім театру плекано також і українську пісню, яка є дуже улюблена серед басарабців, без ріжниці нації. «Я українські пісні и український театер дуже люблю, однак не можу собі уявити, як то можна по українськи писати книжки, ґазети або в цій мові навчати», таке мені сказав минулого року один басарабець (на пів поляк, на пів москаль). На жаль подібні думки можна почути й від наших басарабських малоросів, які ще й до сьогодні не покинули тих фальшивих поглядів зглядом української мови та культури, яких їм старався вщіпити московський режім.

За часів Молдовської Републики всім народностям Басарабії дано було вільність на культурно-просвітнім полі. Те саме й в перших роках ромунської влади. Однак українці задля браку свідомої інтеліґенції не зуміли використати цієї нагоди і зорґанізуватися на просвітнім полі. В перших роках ромунського панування вчили в північній часті Басарабії, де мешкають українці, по народних школах української мови. Навіть існували курси української мови для вчителів народних шкіл. Ці курси відбувалися в Кішеневі десь в роках 1919—21. Також хотінську гімназію було замінено з російської на українську. Однак із браку українських професорів не було навіть кому обняти катедру української мови, а не то що й учити інших предметів в українській мові. Згодом ромунський уряд зромунізував всі середні школи в Басарабії, а потім зніс і навчання української мови по народних школах, де воно відбувалося.

На церковно-реліґійнім полі ромунська влада показалася більше толерантна. І сьогодні подекуди ще можна почути в церквах українських сіл службу в церковно-славянській мові.

Важніші осередки сякого такого українсько-просвітного життя в Басарабії по війні, це Четатя-Алба, де українці навіть старалися тому кілька літ зорганізуватися в просвітне товариство. Вироблено й статути, однак влада не одобрила й до нині ані статутів ані не дала позволу на основання цього товариства. Другим свідомим українським осередком в полудневій Басарабії, це Старе-Козаччя. В північній Басарабії, це велике українське село Клішкауц, де завдяки кільком одиницям українське просвітне життя чим раз більше скріпляється і розростається навіть і на дооколичні села. Натомість Хотін, хоч і лежить серед чисто українських сіл і виказує досить споре число української інтеліґенції, не проявляє майже жадного просвітнього життя.

Басарабські українці видали зпоміж себе й деяких визначніших одиниць, які брали діяльну участь в українському життю підчас визвольної боротьби проти Москви та в часі Молдовської Републики.

Під теперішню хвилю з визначніших басарабських українських діячів в Акерманщині є письменник Ілько Гаврилюк, потім родина Чернухи, та інженер Гетьманченко, енергійна й ідеальна людина та п. Др. Галин. На Хотінщині жиє український поет О. Яловеґо.

Взагалі треба сказати, що Акерманщина виказує більшу національну свідомість чим Хотінщина. По деяких селах акерманського повіту можна стрінути й нині аматорські кружки, які грають українські кавалки в національних строях. Однак і по інших повітах Басарабії можна здибати свідомих одиниць і то навіть серед нижчих шарів населення. Минулого року підчас моєї подорожі літом по Басарабії здибав я в Сороці одного ремісника, який, на моє питання, чи він українець, мені відповів: «Українець, ще й щирий».

Українська мова в Басарабії

Безперечно, що мова, це для українського народу найважніший засіб для збереження його національної відрубности. Де наш чоловік зберіг ще свою рідну мову, там можна сказати про нього, що він є членом великої української сім'ї. Де однак він свою мову забув, там він вже пропав для нас.

І це головно відноситься до басарабських українців. Мова, звичаї та пісні, а подекуди ще й ноша (головно на Хотінщині) відріжняють наш нарід від іншого населення. Ношу рідну наш нарід згубив по більшій часті і перебрав її від молдован. Подекуди однак зберіг ще, головно в північній Басарабії. Відтак зберегли також свою рідну ношу буковінські українці, що позаходили де-не-де сюди в послідних часах. Свою рідну мову зберігають українці досить добре головно там, де жиють масами або більшими гуртами. Де однак українці живуть помішані з молдованами, там вже тяжче, щоб вони з часом не винародовилися й не забули свою мову. А таких помішаних сіл та осель досить багато в Басарабії. Ще більша небезпека асіміляції й винародовлення є звичайно в мішаних подружжах, а головно, де мама ромунка, а батько українець. В таких родинах діти напевно не будуть знати вже української мови. І сьогодні в Басарабії можна стрінути дуже багато людей з чисто українськими іменами, які не знають зовсім або заледво що української мови.

Розуміється, що йде тут мова про українські селянські та робітничі маси, а не про інтеліґентні круги. Ці послідні рідко коли говорять між собою по українськи.

Це винародовлення українського елементу та забування своєї рідної мови треба пояснити браком національної свідомости, браком школи та просвіти, відтак браком живого друкованого слова та нехтуванням і зневажуванням української мови зі сторони чужинців, а відтак таки з сторони самих басарабських українців (розуміється інтелігентних кругів). Басарабська українська інтелігенція майже ніколи не говорить між собою по українськи, завсігди майже по російськи, а в посліднім часі вже й по ромунськи. Багато з інтеліґентних кругів не знають добре української мови, однак і такі, що знають, не говорять по українськи. Інші знов встидаються, уважаючи українську мову за просту, не відповідну для розмови вищих кляс населення. Тому як якось інтеліґентна людина заговорить тут по українськи, чи то в ресторані, чи в готелі, чи взагалі десь на вулиці чи публичнім місці, де б могли її почути інші, то на неї дивляться всі з дивованням неначе б вона говорила по хінськи.

Недавно тому зайшов я до лікаря в однім басарабськім місті. Він почав до мене говорити то російськи, я йому відповів по українськи. Тоді він мене питає: «Чому Ви говорите цією мовою, якою лиш мужики говорять?» — Я йому відповів: «Наколи москаль може говорити своєю рідною мовою і це нікого не дивує, наколи ромун, німець або француз говорять їх рідною мовою і це всі уважають за природну річ, то чому б я не мав говорити по українськи, наколи це моя рідна мова?» Мій лікар лише стис плечима й мені сказав, що й він знає також троха по українськи (він був жид) і, що він багато має клієнтів з-поміж українських селян, з якими він говорить по українськи. Такі фальшиві погляди щодо української мови, це наслідок московського панування.

Москалі ненавидячи все, що українське, старалися вщіпити, думку, що українська мова, це мова хлопська, — проста, нездібна для вираження вищих ідей та почувань.

Наколи на інших землях, замешканих українцями, подібні погляди вже майже зникли, то в Басарабії, ще триває дальше ця передвоєнна російська духова атмосфера і то не лише серед чужих, але й серед наших таки «малоросів», які все ще живуть цими перестарілими поглядами «єдіної і неділимої матушки Росії». Знаходячися отже серед таких обставин, без рідної школи, без рідного друкованого слова, не уживана ані в церкві, ані навіть серед інтеліґент. кругів, будучи погорджувана всіма навіть і своїми, безперечно, що українська мова занепадає і тратить на своїй красі та чистоті. — Крім того до української мови в Басарабії увійшло також багато чужих слів, головно російських, а потім також і ромунських. Ці чужі впливи, головно московські, замітні не лише в уживанні слів (лексиці), але також у вимові. Найчистіше й найліпше ще говорять українці з північної, а подекуди також із полудневої Басарабії. Натомість в повітах середньої Басарабії замітно в українській мові багато чужих впливів.

Щоб отже запобігти сяко тако цьому занепадові та занедбанню української мови в Басарабії, треба в першій мірі, щоб нею говорили не лише селяни та робітництво, але також і інтеліґентні круги, принаймні ті, що знають українську мову. Є багато, що знають досить добре по українськи, а вони говорять в дома в родині по російськи. І коби хоч добре говорили по російському, а то говорять басарабською російською мовою, яка має в собі досить багато українських слів та виразів. З того виходить дивоглядна мішанина, і як би якийсь москаль десь з глубокої Росії почув цю басарабську російську мову та й ще з уст нашого малороса, то мав би з чого сміятися з дурного хахла.

Потім що в Басарабії серед українців дається відчути — це брак друкованого українського слова. На 600 тисяч українців в Басарабії не виходить тут ані найменший український часопис, бодай хоч раз у місяць. Маємо в Басарабії щось сім денників російською мовою. Крім того виходить і кілька російських часописів тижнево, хоч москалів в Басарабії є заледво 50 тисяч.

Безперечно, що всю цю російську пресу видають і пишуть виключно жиди. Однак її купують і передплачують багато українців і то не лише інтеліґентних, але також селян та робітників. Як бачимо, то українці й дальше живуть тут під жидівсько-московським духовим впливом та живляться крамом жидівсько-московської преси.

Тому отже басарабські українці мусять спромочись хоч на один малий часопис, який виходив би бодай хоч раз у дві неділі. Дві або чотири часописні сторінки друкованого українського слова, розкинені хоч би в кількох сотках чисел поміж басарабських українців, зробили б велике народне діло. Свідомих українців, які взяли б ся до такого діла, думаю, що знайдеться в Басарабії. Треба лише, щоб хтось узяв ініціятиву до цього.

При кінці годиться згадати дещо й про українську пісню. Українська пісня зовсім противно до української мови, у великій повазі в Басарабії. Всі її люблять і дуже цінять. З ким не здибатись, і якої б нації він не був, кожний, як зайде бесіда про українські пісні, зараз скаже: — Гарні українські пісні, я їх дуже люблю! — Нераз мав я нагоду почути українські пісні з уст таких осіб, що навіть української мови заледво що й знали або й зовсім ні. Доказом, що українська пісня з її гарною мельодією та глубоким і ніжним чуттям є влюблена на Басарабщині, може послужити й це, що часто можна почути, як українські мельодії грають чи то військова музика чи то інші оркестри при всяких розривках та урядженнях.

Також досить добре звісний в Басарабії й Шевченко та його поезії. — Рідко можна здибати когось із старшої інтелігенції, якої б нації він і не був, щоб він не знав дещо про Шевченка. Багато є й таких, що знають деякі поезії Шевченка на память. — Раз надибав я в однім селі священика, родом ромуна, який мав у своїй малій бібліотеці й Кобзаря. Він мені казав, що його залюбки читає. Він знав по українськи добре, будучи перед війною кілька літ на теольогічних студіях в Київській духовній Академії. Іншим разом здибав я одного вірмена, досить інтелігентного чоловіка. Він знав майже половину поеми «Катерина» на память. З глубоким чуттям та з досить доброю вимовою віддеклямував він мені на память кільканадцять рядків цієї поеми.

Відвідуючи одного разу молоду панну (ромунку), побачив я в кутку між іншими книжками й твори Кропивницького. Я спитався звідки вона має цю книжку. Вона мені сказала, що то якась російська книжка її тітки (вона мешкала в своєї тітки). «О карте де література руса, а матушей меле», відповіла вона мені. Як я спитався відтак старенької пані, звідки вона приходить до творів Кропивницького, то вона мені заявила, що вона дуже любить український театр, часто бачила перед війною українські театральні вистави, то й тому купила собі твори Кропивницького, якого п'єси часто гралося на українських сценах.

З цього видно, що українське духове життя почало було мало по мало пробиватись й до Басарабії в послідніх роках перед війною, і то завдяки трьом безуслівно найважнішим і найсильнішим носіям нашої рідної культури: пісні, театрові та поезії Шевченка.

Галерея

• 
• 
• 

Див. також

• Українці на Басарабщині
• Історія українців у Бесарабії

Посилання

• Стаття в календарі-альманасі «Самостійности» на рік 1937 — на сайті Цифрової бібліотеки «Буковінензія»

Література

• Басарабія і басарабські українці // Самостійність. – 1936. – 12 січня (Ч. 2).
• Басарабія і басарабські українці // Самостійність. – 1936. – 19 січня (Ч. 3).
• Басарабія і басарабські українці // Самостійність. – 1936. – 2 лютого (Ч. 4–5).

Примітки

Примітки автора