Українці на Басарабщині
«Українці на Басарабщині» — історична публіцистична стаття доктора Мартирія Галина, опублікована в ілюстрованому календарі «Приятель» на 1931 рік у Чернівцях; у статті автор розглянув історію українців у регіоні та проблеми самосвідомості.
2023 року стаття відсканована чернівецькою Бібліотекою ЧНУ ім. Ю. Федьковича[1].
Вміст статті
Кольонізація Басарабії ще жде свого історика. По словам покійного проф. В. Антоновича, ця кольонізація почалалася здавна, ще з часів колишнього польського посідання Правобережжям. Сюди, за Дністро, втікали, як польські кріпяки, так і всякі нещасливці, здебільшого з Поділля, Волині й Київщини. Вони посідали пустельні береги Дністра й тут, по словам Антоновича, дружилися, асимілювалися. Після поділу Польщі, коли частина Буковини — сучастий Хотинський повіт — була одірвана, сюди ж почали втікали й українці з Буковини. Так йшла кольонізація північної частини Басарабії. Ознаки цієї кольонізації й тепер видко, як у назвисках деяких сіл, північного надністрів'я, так і в призвищах багатьох тубольців, навіть в їх українських обличчях і в уживанні ними, в молдованській мові, суто українських слів. Мій прапрадід, по батькові, з села Авксентьовки, Сороківського повіту, теж був, мабуть, з Буковини, бо там і тепер є попівська родина, як мені кажуть, з однаковим зі мною призвищем, хоч таке ж призвище є й на Чернигівщині й на Полтавщині.
Кольонізація південної Басарабії, колишнього Буджаку, а сучасних м. Аккермана — Четатя-Албе, сіл цього повіту, а також Ізмаїльського і почасти Тигінського повітів, вже пізніщого походження.
Провадилася вона трохи інакше.
Буджацький степ, Буджак (з турецького — клин), ще з-за Польсько-Литовського періоду, вважався, якийсь час «маєтностями війська Запоріжського»[Примітки М. Галина 1]). Але яких-небудь ознак перебування тут українців з-за того часу — жадних не має. Татарщина й Туреччина все знищили, як що й було тут що.
Кольонізація останнього періоду починається, власне, з кінця 18-го сторіччя й особливо з 1812-го року, коли Басарабію захопило російське військо під вимівкою захисту православних молдован від небезпеки турецького магометанства.
Кольонізація посадів м. Аккермана почалася ще з часів Туреччини, коли до Аккермана прибули ті частини Запоріжської Січі, котрі, після зруйнування її, не скорилися Катерині та пішли — одна частина суходолом, а друга морем — в Туреччину, на Дунайські гирла. По дорозі туди їх було спинено в м. Аккермані, прикордонному з Росією, тоді, місті й примушено чекати тут цілий рік турецької візи.
За ними тагнулися не озброєні втікачі, з Запоріжських зимовників, з жінками й дітьми й тут посіли.
Аркас[Ком. 1] каже, що офіційно вийшло з Запорожжя 10 000, тоді як в дійсности було їх до 40 000.
Це не перший раз являються українці на обрію Буджаку й Аккермана. Ще у 471 році, по Різдві, Анти примусили візантийського імператора Юстиніяна відступити їм Лейкополіс, котрий, далеко пізніще, за Туреччини, назвався Білгород, що як з грецького, так і з турецького буде — білий город.
В кінці 12-го віку, великий князь Данило Романович Галицький вигнав з Аккерману Половців і забрав город собі.
У 1632 році, Запорожці, під проводом Сулими, зайшли з моря й розграбили Аккерман (Ст. Потоцкій. Исторично-Географіческий очерк Бессарабской Губерніи).
Дальша історія Січовиків, що прийшли сюди, по зруйнованню Запоріжської Січі у 1776 році, була така: Турецький Султан призначив їм, для їхнього коша, гирла Дунаю, де вони й оселилися. Кіш «Задунайської Січі» проіснував до 1828 року, коли Цар Микола І, в подяку за поміч у війні з Турками, запропонував їм повернутися до Росії й дав землі, спочатку на Азові, а потім на Кубані, куди Кіш з кошовим атаманом Йосипом Гладким і перейшов.
Але не всі січовики погодилися повернутися до Росії й значна частина зосталася на Басарабщині, а друга, меньша, заслана була Султаном, за зраду Гладкого, у Малу Азію. Ті, що зосталися тут, роспорошилися по березі моря, Дунаю й Буджаку. З деякої частини їх формовано було Дунайське козацтво з кошем у Аккермані й цьому козацтву дано було землі в Аккерманському повіті.
Ще раніще, у 1807 році, з початком війни з Турцією, російський ґенерал Міхельсон уформував, з 500 козаків, що утікли з Січі, 2 полки: Буджацький і Усть-Дунайський. По скінченню війни, в 1828 році, Князь Н. Кантакузіно формує з тих частин, що не пішли на Чорне море, на Кубань, а тут розпорошилися «Новоросійське Козаче Військо», до якого прилучено було в 1855 році й Дунайське козацтво, але це останнє, незабаром, було повернуто з «казьонних поселян» Басарабії.
«Новоросійське козацьке військо» складалося з 4-ох полків, у реєстр котрих було зараховано й молдован і циган. Осідком їх кошів були: I. Станиця Миколаївка-Новоросійська (тепер прозивається Байрамча), з хутіром Каірою. II. Станиця Акмангит, з хутіром Михайлівкою. III. Станиця Старо-Козаче, з хутіром Петровкою і IV. Станиця Волонтирівка (молдовани), з хутіром Фараоновка (цигани). Головний Кіш був у Аккермані, де й тепер знати місце кошового будинку. Все це тепер перевелося. Слово «Станиця» зникло, а стало «Село», а з тим словом зникла й память про козацтво.
У 1868 році «Новоросійське козаче військо» було скасовано. Кожному козакові нарізано було по 15 десятин, а старшинам по 50 казьонної землі. Військовий архів одіслано до Ґуберніяльного Архіву, в Кишиневі.
Деякий час, ще за моєї памяти, бувші козаки, навіть молодь, пишалися тим, що носили «козацькі шапки», а старі, що свята, одягалися до церкви у свої козачі жупани. Уніформа (однострій) їх була вже не запоріжська, а загально козача.
Але все те минулося й сучасні нащадки того козацтва навіть не знають, що їх діди були козаками, прадіди Запорожцями з України. Тільки призвища їх, от як Палії, Морози, Залізняки, Дорошенки, Кваші й подібні свідчать про їх походження й минуле.
Мова їх, колись така гарна, барвилася, правдива українська, перевелася на звичайну салдатську[Ком. 2]. Навіть молодиці й дівчата змагаються балакати по «городському», по «Одескі», а по своєму, бо то «мужицькому», соромляться. Пісні стародавні українські — зникли, а співають пісень салдатських і Одеських кафе-шантанних.
Так російська школа, салдатчина й російська городська «культура» попсувала душу й память нащадків тих батьків, що колись билися з москалями й не скорилися волі Kaтерини II-ої.
Але «прадідівський дух» починає потроху й тут прокидатися… бо «предки повелівають».
Відокремлення Басарабії й позбуття російської салдатески, здається мені, буде на користь очунення і самоусвідомлення тутешнього українського населення, особливо як будуть свої школи з викладовою материнною мовою.
За цілий, сливе, рік перебування Запорожців у Аккермані дехто з козаків, певне, що призвичаївся до спокійного життя й осів теж коло неозброєних утікачів. Можно гадати, що оці поселенці й були першими осадчими українських посадів м. Аккермана, до яких, споквола, почали приставати й оселюватися й инші, пізнійшого часу, біженці, а поміж них і утікачі злодії й поскладали посади: Молога, Камений Міст, Турлаки, Кривда, Чаіри, Папушоя, а до моря, про другий бік міста, засновалося село, яке пізніще, вже як прибули сюди кольоністи з французької Швейцарії, назвалося посад Шаба. Здається, по деяких прикметах і натяках, з розмов з старими людьми цього посаду, з якими мені довелося розмовляти, а також з пісень, які я тут чув, що українці посаду Шаба теж нащадки тих, що прийшли сюди з недобитками Запоріжських кошів. Можно припустити ще, на ґрунті тих же натяків, що український посад Шаба, як і населення найблищих до нього слобід, збільшувалося тоді, як почали до них прибувати ті козаки з Дунайської Січі, що не хтіли йти на Азов, після виходу Січового Коша з Дунайських гирл, 1828 року.
Приваблювало козаків і утікачів з України посідати тут і сюди втікати, ще й мабуть те, що ґеоґрафічні тутешні надзвичайно відповідали споконвічним звичаям і психічним вимогам їх попереднього життя на широких розлогах Дніпра й дикого степу.
Безкраїй, широкий та довгий Буджацький степ з одного боку і широкий та довгий лиман, з його очеретами, плавнями й гирлами, котрі так дуже нагадують наддніпрянські розлоги — з другого боку.
А в лимані та в плавнях риби — бери до сходу, тут же й безкрає море, а до того ще й ґрунт добрий, ролючий. Чого ж ще треба! І до всього цього — воля, ні пана, ні жида, ні москаля.
Нащадки цих перших кольонізаторів, сьогочасні посадські міщани з Каменого Мосту, Кривди й Турлах, яких розплодилося, згодом, сила й тепер відзначаються від сумежних сородичів своїх красою й силою своїх міцних, дебелів постатів і буйністю свого темпераменту.
Батьки їх, за моєї памяти, носили сиві смушкові шапки, сині жупани, свипи, як кереї, червоні пояси, широкі шаравари з синьої китайки й балакали гарною українською мовою. Внуки ж їх говорять вже по «Одеські», одягаються у жакети, манішки з галстуками й модні штани на випуск. На головах хуліганські картузи. Ось нащо воно перевелося.
Кольонізація, власне, Буджацького степу, котрий простягається понад лиманом і морем, від м. Аккермана і аж до Дунайських гирл і далі понад Дунаєм до м. Ізмаіла, а звідти, в напрямку на Бендери (Тигина), поза с. Каушани, до Дністра, почалася трохи пізніще.
Раніш, тут де-неде, починаючи кільометрів зо 35 від Аккермана, були розпорошені молдованські села. З початку 19-го сторіччя й особливо з 1812 року, коли Басарабія була захоплена Росією, сюди, в цей степ, починають збігатися ріжні народи, котрим доля не щастила на їх батьківщині.
Ізза Дунаю посуваються сюди, певно ще з-за часів Туреччини, цілими оселями, Болгари й Гагаузи (Турки православної віри, як кажуть), а з-поза Дністра йдуть недобитки українці, котрі посідають степ навколо лиману, Аккермана й поуз моря, аж до гирла Дунаю й м. Ізмаіла.
Ще вже українці кріпаки, котрі, ратуючись від кріпацтва й панів, утікають як з лівобережної України — Полтавщина, Катеринославщина — так і, переважно, з правобережної — Київщина, Поділля, Волинь. Утікають поодинці, утікають цілими родинами й, навіть, цілими гуртами. А за ними женуться панські посіпаки, котрі, при допомозі вже утворених у Аккермані поліційних комісарів, розшукують їх по лиманських очеретах, по балках, рипах і байраках степових. Мій дід по матері (родом з України) і батько, що були тут попами поуз лиману й Дністра, частенько переховували утікачів з України у себе на гарманах по пашених ямах.
Згодом повстали, по тих степових балках та сховищах, українські села, котрих налічується тепер, у Аккерм., Ізмаіл. і почасти Тигін. повітах, понад 70 сел, з населенням понад 200 000 люда.
У 1814 році наділено було землі німецьким кольоністам, котрі заснували тут кольонії з назвисками тих місць, які визначилися бойовищами з Наполеоном, у 1812 році, а саме: Лайпціґ, Кульм, Тарутино, Березино, Париж, Фершампінуаз i ин.
У 30—40 роках минулого сторіччя почали переводити сюди «казьоних крестян» з Полтавщини, села: Царичанка, Раілянка[Примітки М. Галина 2]) (з Хотинського повіту), Плахтієвка, де жінки ще довго носили плахти й навіть з центральної Росії, села: Івановка русская, Петропавловка, Семьоновка, Сергієвка, Успенка, де населення чисто московське, з примішкою, іноді, українського, а ті, що тут раніше оселилися, теж стали «казьоними».
З 1860 року почали з'являтися тут, поміж українських сел кольонії німецькі, на землях вже ними куплених у поміщиків, а раніще на тих землях сиділи українці.
Тепер у Аккерманському повіті така кількість німецького населення, що вони становлять перший ряд після українського. Економічні умови задля всіх національностів, що оселюють Буджак, однакові, а про те, яка велика ріжниця в хозяйському добробуті. Німецькі кольонії найбагатші, це кольонії маленьких поміщиків, хоч поміж ними є й справжні поміщики. Можна тільки дивуватися тому, як німці, протягом яких небудь 60 років, могли так розбогатіти. Спричинилися тому — упертість в праці, тверезість, обопільна поміч, національна самосвідомість, вигартованість характеру, самооборона й орґанізація.
У другому ряду, з економічної точки погляду, стоять болгари, за ними молдовани, потім села з російським населенням і нарешті — українські села. Російський уряд, оселюючи тут німців, певне мав на увазі економіно-культурний вплив їх на оточення. Дійсно, українці, під впливом німців, перевели волів на коней, вози на фургони, деревляні плуги на залізні, свитки на жакети, шапки на шляпи, та на тому й кінець.
Школи в українських селах, завчасу шовіністичного українського урядовання, були українізовані, але тепер і сліду цього не має. Усі школи у всій Басарабії — зрумунізовані, крім німецьких. Німці спромоглися оборонити свої школи й там зосталася викладова мова німецька. Українські ж селяни навіть і не противилися румунізації, а тільки рукою махали. Української інтеліґенції тут, сливе, не має, а з населенням ніхто не числиться. Відповіть одно: батая[Ком. 3] й обвинувачення в большевизмі з його наслідками.
Статистика населення Басарабії
По перепису 1856 року Кап. Ген. штабу Защука. З книжки чеськ. публ. Яр. Мюллера.
Загальне число, населення 900 000, з них 763 000, себто 74 % молдован.
1897 року загальне число 1 935 412, з них 47,6 %, молдован, 19,7 % українців, 8,5 % — великоросів.
1912 року загальне число 2 495 540, з них молдован від 48—66—70 % в залежности від місця.
По відомостям Україн. Освідом. Бюро, котре засновано було в Кишиневі за час українізації і існувало ще в 1920 році і які мені подав До. Трилеський тоді, у Басарабії всіх сіл було 270, з населенням поза 500 000 люда. Найбільше заселені повіти: Хотинський, Аккерманський, Ізмаїльський, Тигинський і Сорокський.
Примітки
- Коментарі Мартирія Галина
- Коментарі до статті
- ↑ Микола Аркас (1853—1909) — український культурно-освітній діяч, письменник, композитор, історик. Один із засновників і незмінний голова «Просвіти» в Миколаєві.
- ↑ Так називали російську мову.
- ↑ рум. bătaie — побиття
Джерела
- ↑ Приятель: ілюстрований калєндар на рік 1931 — Бібліотека ЧНУ ім. Ю. Федьковича, 2023., переглянуто 1 липня 2023