Безсмертні аккерманські міщани

Карта передмістя Аккермана, де жили «безсмертні аккерманські міщани»

Категорії

Історія Білгорода-ДністровськогоУкраїнська громада Білгорода-Дністровського

Безсмертні аккерманські міщани

Останнє редагування: 11 листопада 2024

«Безсмертні аккерманські міщани» — поняття, що з’явилося у XIX столітті та позначало людей, які тікали на Аккерманщину від кріпацтва та жили за паспортами вже покійних місцевих міщан. Паспорти їм продавала місцева поліція, й іноді траплялося так, що за одним паспортом жило декілька людей поспіль.

1861 року, з відміною кріпацтва в Російській імперії, явище «безсмертних міщан» втратило актуальність.

Історія

Передумови

Листівка про Басарабщину, 1856

Після того як Російська імперія захопила Басарабщину 1812 року, багато територій краю лишалися незаселеними, і вище керівництво імперії вирішило переселяти державних селян у Буджак цілими повозками. Так заснували села Аккерманського повіту, такі як Плахтіївка (1830 рік, переселенці з однойменного села на Кропивниччині) та Ярославка (1826 рік, переселенці з однойменного села на Чернігівщині).

Окрім цього, окупаційний політичний режим та поліція на Бесарабії були лагіднішими, аніж в інших областях імперії. Робилося це для того, аби здобути симпатії румунського народу по інший бік Прута, а ще далі — симпатії балканських народів. Тоді імперія мала у планах захопити Константинополь.

Явище «безсмертних міщан»

Окрім примусових переселенців, багато українців втікали на інший берег Дністра від кріпаччини. Вони перебиралися у нові «вільні землі» та оселялися у посадах передмістя Аккермана. Для прописки в Аккерманському повіті їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали аккерманські поліцейські пристави: вони зберігали паспорти вже покійних людей, продавали їх біглим селянам і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани».

Про це писав Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря»:

На Басарабії не було такої панщини, як на Україні. Люди одробляли панам за поле, але пани не мали права продавати й купувать людей. Басарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських утікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, з Київщини, з Херсонщини і навіть з-за Дніпра, з Полтавщини.

Вони оселялись в Акерманщині, в Бендерщині і навіть між молдаванами скрізь по Басарабії. В Акерманщині всі нові села ділились на посади; в кожному посаді був пристав, цебто поліція, й староста з писарем, замість волосного голови. Народ приписувавсь в міщани, бо в Акерманщині панщанних селян не було. Пристави, як і всяка поліція, таки добре обдирали українських бурлак, котрі хотіли оселитись в акерманських посадах.

Постер фільму «Микола Джеря», 1927

Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль. Багато «безсмертних аккерманських міщан» називали себе гайдамаками родом із Полтавщини, Уманьщини та Поділля. Серед багатьох втікачів були нащадки чорноморських та задунайських козаків.

1827 року в Аккермані проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. 1860 року серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558.

Долаючи всі перешкоди, селяни різними шляхами переходили в Аккерман, і завдяки цьому у 1820—1840-х роках в Аккермані значно зросла їхня кількість. Для боротьби із цим у 1840-х роках місцеві чиновники видали декілька розпоряджень, що обмежували перехід селян у місто.

1861 року, коли в Російській імперії скасували кріпацтво, явище «безсмертних міщан» втратило актуальність.

Спогади

Член Одеського товариства історії та старожитностей О. Кочубинський повідомляв, що на час перепису населення 1858 року декому з місцевих минуло по сто і більше років.

Один із міських чиновників зазначав, що серед українських родин «в Аккермані часто зустрічалися родини, в яких батько був за зовнішнім виглядом молодше своїх дітей або молодші брати старіші, ніж старші: ясний доказ тому, що ці родини складалися з осіб, пов'язаних між собою не родинними стосунками, а однаковим бажанням приховати своє походження, прийнявши ім'я померлого члена родини».

М. І. Кутузов 1812 року підкреслював, серед жителів Аккермана багато утікачів, які записувались під вигаданими прізвищами до «міських обивателів».

«Микола Джеря»

Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря» описав про явище «безсмертних міщан» у селі Кривда (нині частина села Випасне у передмісті Білгорода-Дністровського):

В тому посаді і в церковних метриках, і в посадських, і поліцейських книгах були позаписувані якісь невмирущі люди: вони ніколи не вмирали, бо на їх місце зараз записували нових українських утікачів і давали їм прізвища записаних в книгах небіжчиків. Якийсь Петро Перебендя, по тих книгах, жив уже більше як сто год; Гнат Швидкий з жінкою Оришкою жили сто двадцять год, а Іван Посмітюх вже прожив півтораста год, та ще з п'ятьма синами і трьома братами. Пристав записав Миколу батьком — Іваном Посмітюхом, а других бурлак позаписував його братами та синами. Корчака, чи тепер Олекса Посмітюха, був на літа старший од Миколи, а тепер доводився йому сином.

Ще один фрагмент із повісті «Микола Джеря», який зображує «синів», старших за «батька»::

Фрагмент із «Миколи Джері»

Суддя розсердився й почав кричать. — Звідкіль ти родом? Де жив твій батько і як твій батько звався? — Я таки тутешній з діда й з прадіда. Я родом з Кривди. Батько мій звався Посмітюх, і діда люди дражнили Посмітюхом. — Він родом з Вербівки, з Київської губернії, — обізвався пан, дивуючись з Джериних слів. — Я в Вербівці зроду й не був і навіть не знаю, де вона знаходиться і до якого пана належиться, — тихо обізвався Микола. — Ти втік з Вербівки вже тому буде більше як двадцять год, — сказав пан. — Може, хтось коли і втікав, тільки не я, — гордовито сказав Микола, — я не волоцюга й не пройдисвіт. Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до інших бурлак. — А вас як звуть? — спитав він у другого чоловіка. — Я Грицько Посмітюх. — Ви не родич Іванові Посмітюсі? — Я його син, — сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсім очі додолу. Йому очевидячки ніяково було брехати, та недоля силувала до того. — А вас як звуть? — обернувся суддя до третього бурлаки. — Я Карпо Посмітюх, — обізвався чоловік несміливо. — Ви не доводитесь родичем цим двом Посмітюхам? — спитав суддя. — Я Іванів брат, — неначе крізь сон промовив чоловік, зовсім похиливши голову, бо він був записаний в Кривді Миколиним братом. Суддя спитав четвертого чоловіка, а далі п’ятого. І ті назвали себе синами Миколи Джері. — Та й багацько ж у вас, чоловіче, синів, та ще й немолодих! — промовив суддя, сміючись, і з ним разом нареготались усі судчики. Пан тільки витріщав очі на ту комедію, не знав, чи ті люди жартували, чи зовсім подуріли. Другі бурлаки звали себе усякими прізвищами, якими їх позаписували в акерманських селах, але не тими, що їх звали у Вербівці. Пан насилу постеріг ту штуку. Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такі самі прізвища, якими бурлаки себе назвали. Він звелів одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти. Суддя знав, як робилось таке діло в Акерманщині, і тільки реготавсь.

Див. також

• Українці на Басарабщині

Примітки