.jpg)
Марко Кропивницький в Аккермані
Марко Кропивницький в Аккермані — український письменник, драматург, театральний режисер і актор, виступав у місті під час перших трьох сезонів (1871—1873) на початку своєї професійної театральної кар'єри та організував багатоголосний хор у Вірменській церкві в 1873 році.
У квітні 1910 року Марко Лукич провів в Аккермані останні гастролі в своєму житті. Коли він вертався з Аккермана в Одесу, то сильно захворів: під час поїздки він протягом 9 годин їхав катером до Овідіополя, а потім усю ніч кіньми — до Одеси. 8 (21) квітня 1910 року раптово помер у поїзді Одеса — Харків.
З іменем Кропивницького пов'язані становлення українського професійного театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії. Його прізвищем названо місто Кропивницький.
Історія
Початок акторської кар'єри. В Аккермані
У 1871—1873 роках Марко Кропивницький жив в Одесі та грав у народному театрі графів Моркових і Чернишова. У цей час він також відвідував Аккерман у літню пору:
Прослужив я в Одесі мало не три зимових сезони, виїзжаючи на літо з товариством поблизу від Одеси — в Аккерман, наприклад…[1]
В «Автобіографії (за 65 років)», опублікованій 1910 року, є наступний спогад:
Всю трупу взяв у Моркових на будучий зимовий сезон содержатель цирка Сур; я теж умовився з ним на зиму, а на літо виїздив з компанією в Акерман[2].
Помешканням для вистав в Аккермані слугувала комора, відведена для зсипання хліба. Збереглася афіша про призначений на 14 червня 1873 року бенефіс Марка Лукича Кропивницького: того вечора була показана українська оперета «Чорноморський побит»[3].
У листі до товариша дитячих років Є. Є. Мчикова від 27 листопада 1873 року Кропивницький писав: «А я, брате, в Аккермані полював, і добре. Там переважно болотне полювання»[3].
Про ці перші роки професійної театральної кар'єри писав історик мистецтв Дмитро Антонович: «Справжньою подією стало те, що через двадцять років після смерті Соленика і сім років після смерті Щепкіна знову з'явився на українській сцені актор, що дорівнював їм силою і характером свого таланту, актор, що виконував ті самі ролі, але вже з нахилом до іншого стилю, і працював, одухотворений надією на самостійний український театр, відрубний від московського, з яким до того часу він був механічно сполучений»[4].
Марко Кропивницький у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці» за Григорієм Квіткою-Основ'яненком)
Марко Кропивницький, 1871
.jpg)
Вірменський церковний хор
Під час свого перебування в Аккермані у 1873 році Марко Кропивницький жив недалеко від Вірменської церкви Успіння. Після того як відвідав її декілька разів, він запропонував оновити традиційне одноголосне виконання вірменських піснеспівів і перетворити їх на багатоголосні хорові композиції. Марко Лукич переклав на європейські ноти кілька пісень, включаючи шаракани (вінчальні піснеспіви), і організував чотириголосний хор[5].
Всього за три місяці хор почав регулярно виступати під його керівництвом та викликав велике захоплення серед місцевих прихожан. Як зазначали очевидці, «під час зворушливого співу» хору Кропивницького аккерманці слухали всю обідню та «благоговійно розходилися по домівках»[5].
Слава про хор Кропивницького розійшлася по всій Бесарабії та дійшла до Одеси й інших центрів вірменських колоній Причорномор'я. Коли про хор дізналися в Кишиневі, де знаходилася кафедра єпархіального начальника Нахічевано-Бесарабської вірменської єпархії, вищі духовні ієрархи різко виступили проти реформи. Вони аргументували це традиційними принципами: «Єдин бог — єдин глас»[5].
Для припинення цієї «нової практики» до Аккермана терміново прибув архімандрит Саргіс Тер-Гаспарян у супроводі настоятеля одеської вірменської церкви Іоаннеса Татсізянца: їхньою метою було зупинити «богопротивну затію». Однак місцева вірменська громада підтримувала Кропивницького та настоятеля церкви і стала на захист нововведень[5].
На вимогу громади архімандрит дозволив провести обідню у своїй присутності за участі хору Кропивницького, проте спів не справив на нього враження, і він залишився при своїй думці. Того ж дня було видано розпорядження про заборону багатоголосного співу, при цьому дозволеним лишили хорове виконання шараканів — аби уникнути конфлікту з місцевими прихожанами[5].
Станом на 1910 рік у Вірменський церкві зберігалися два рукописи: літургія під назвою «Партитура Марка Лукича господина Кропивницького, вчителя вірменського церковного співу», датована 1873 роком; та збірник різних нотованих піснеспівів під назвою «Книга священих піснеспівів, складена за європейськими нотами 1873 р. спадковим дворянином, композитором Маркосом Гhукасяном Khрабивницким»[5].
Замітка у газеті «Рада» № 119 від 26 травня 1910 року
Стаття Л. М. Меликсет-Бек про Марка Кропивницького та вірменську громаду Аккермана
.jpg)
.jpg)
Гастролі 1910 року
У 1910 році Марко Кропивницький здійснив гастролі з трупою Т. П. Колесніченка в театрі Сибірякова в Одесі. Одеські газети широко висвітлювали їх. Так, у газеті «Голос Одеси» (12 квітня 1910 року) було опубліковано статтю під рубрикою «Театр і музика», де високо оцінили гру Кропивницького в ролі Виборного у виставі «Наталка Полтавка»:
Публіка, яка відвідала театр третього дня, насолоджувалася по-справжньому блискучою грою пана Кропивницького. Кожен акт — це низка шедеврів. Неможливо визначити, яка сцена у його виконанні сильніша. Виборний у виконанні Кропивницького залишається глибоким і натхненним образом, як і раніше[6].
15 квітня 1910 року та ж газета відзначила успіх вистави «Глитай або ж павук», підкресливши вплив майстерної гри Кропивницького на трупу театру та її художню цінність:
Театральні старовіри, що визнають тільки сценічну реальність, повинні були на цьому спектаклі відчути, як їхній світ художніх уявлень став тоншим і глибшим[6].
Гастролі в Аккермані
Аккерманський діяч театру Лучинський запропонував Кропивницькому виступити в Аккермані, і 3 (16) квітня 1910 року Марко Лукич вирушив до Аккермана для проведення гастролей[3][7][6]. Разом із ним поїхали його син Костянтин із дружиною Марією[3] та актори Лідія Мацієвська, Петро Варакін і Михайло Кравець. Протягом двох днів Марко Кропивницький виступав на сцені міста з постановками «Глитай», «Невольник» і «По ревізії»[7].
Грав тут Марко Лукич першого разу в «Глитаї», наступного — в «Невольнику» й «По ревізії». Надто сильне враження залишив він у ролі Коваля. Багато задушевного було в його виконанні, а подеколи не можна було слухати його без сліз. Майстерною грою в ролі старшини в одному з кращих своїх водевілів «По ревізії» він викликав у залі незмовкаючий регіт. По закінченні вистави молодь довго не розходилася, без кінця викликаючи улюбленого актора й письменника.
Хто міг би подумати, що Марко Лукич виступає цього вечора на сцені востаннє, що через декілька днів його не стане.
— Єф. Петрович (цитата зі статті «Марко Лукич Кропивницький на Акерманській сцені», Зленко Г. Д.[3])
Тоді ж Марко Лукич зустрівся зі своїми колишніми учнями з вірменського партесного співу. Серед них були М. Чемберджян і Є. Єрецпохян. Після смерті Марка Кропивницького рукописи, пов’язані з його діяльністю у вірменській громаді, перейшли до зберігання А. Попова (Єрицяна)[5].
Коли Марко Кропивницький вертався з Аккермана в Одесу, він сильно захворів: під час поїздки він протягом 9 годин їхав катером до Овідіополя, а потім усю ніч кіньми — до Одеси. По прибутті того ж дня він мав зіграти у виставі «Невольник». Хоча грати він уже не міг, але прибув хворий до театру, щоб особисто оголосити публіці про свою хворобу та попросити вибачення. Марко Кропивницький переживав, аби публіка не подумала, що її обдурили[8].
8 (21) квітня 1910 року помер у поїзді, коли їхав з Одеси до Харкова. Похований у Харкові[8].
Спогади
«За тридцять п'ять літ» (1906)
У своїх спогадах «За тридцять п'ять літ» (1906) Марко Кропивницький писав:
Прослуживши на державній службі дев’ять років і бувши вже секретарем Бобринецької городської думи, я, як кажуть, покинув „печене й варене“, подав в одставку, переїхав в Одесу, де й дебютував у народнім театрі графів Моркових і Чернишова — в ролі Стецька („Сватання на Гончарівці“) 13-го ноября 1871 року.
Український театр тоді був при „посліднім іздиханії“, тільки ще де-не-де аматори інколи грали раз на рік „Наталку Полтавку“ або „Назара Стодолю“, як от: в Олександрії, в Єлисаветі, в Херсоні.
<...> Прослужив я в Одесі мало не три зимових сезони, виїзжаючи на літо з товариством поблизу від Одеси — в Аккерман, наприклад… Звичайно, що за такий довгий час довелось переставити разів по п’ятнадцять кожну п’єсу тодішнього убогого репертуару, і він вже не цікавив публіку. І почались присікування з боку антрепризи[1].
«Автобіографія (за 65 років)»
«Автобіографія (за 65 років)» Марка Кропивницького, опублікована 1910 року:
Всю трупу взяв у Моркових на будучий зимовий сезон содержатель цирка Сур; я теж умовився з ним на зиму, а на літо виїздив з компанією в Акерман. На сезон 1872—73 рр. мене зовсім було обмежено, ніяких вже мені акторів не давали і самого заставляли виступать в російських ролях. Тоді запанувала на кону оперетка, в голові стояли Корбієль з Лентовським. І всі актори мусили виступать в оперетці, включно до М. К. Милославського. <…>
Виступав я в цім сезоні опріч всіх українських п'єс, котрі обставляв студентами та семінаристами, і в руських. Грав: Митьку («Князь Серебряный»), Гусляра («Свекровь»), 1-го актора («Гамлет»), Живулю («Каширская Старина»), Хлопова («Ревизор»), Анучкіна, Яішницю («Женитьба»), Горича («Горе от ума») і в багатьох п’єсах Островського виступав у другорядних ролях. Зіграв з великим провалом і «Орфея в аду»… Часто виступав як соліст в дивертисментах, керував великим хором із студентів та семінаристів.
В молодих жіночих ролях іноді виступала і моя дружина, але вона така була полохлива, так здорово нервувала і так їй боляче обіходився кожен спектакль, що я не важився часто її турбувать. Грали ще дві артистки д. Оже де-Морвіль з гріхом пополам і д. Румянцева, людина малограмотна. Не дивлячись на те, що в Одесі існував укр[аїнський] кружок, жіноцтво українське зовсім не гомоніло по-українськи, опріч дочок П. І. Ніщинського, котрі тоді ще вчились у гімназії. Що тичеться до співання, то жінки декотрих чиновників, а більш студентів, приймали участь в хатніх хорах, також на товариських вечоринках, на кону ж не згоджувались виступать[2].
Див. також
Примітки
- ↑ 1,01,1 Марко Кропивницький: За тридцать п’ять літ (1906), Мислене дерево, переглянуто 20 грудня 2024
- ↑ 2,02,1 Марко Кропивницький: Автобіографія (за 65 років), Обласна універсальна наукова бібліотека ім. Д. Чижевського, 1910, переглянуто 20 грудня 2024
- ↑ 3,03,13,23,33,4 Зленко Г. Д. «Марко Лукич Кропивницький на Акерманській сцені». Проблемы истории и археологии Нижнего Поднестровья. 1990. Білгород-Дністровський. С. 44—46
- ↑ Валентина Самченко. Відрубний від московського: життя та творчий шлях батька українського театру Марка Кропивницького (№90 за 21.08.2018) (вид. Україна молода).
- ↑ 5,05,15,25,35,45,55,6 Меликсет-Бек Л. М. Связь украинского артиста и драматурга Марко Кропивницкого с армянской музыкой // Известия АН Армянской ССР. – 1955. – № 5: Общественные науки. – С. 97—100.
- ↑ 6,06,16,2 Одеські архіви. Випуск XXI, Державний архів Одеської області, 2017. С. 79.
- ↑ 7,07,1 22 травня – 180 років з дня народження Марка Кропивницького, Білгород-Дністровська міська рада, 22 травня 2020, переглянуто 26 грудня 2024
- ↑ 8,08,1 Ясельда В. Великий актор помер у вагоні... Всесвіт. №16, 1930. С. 15