Татарбунарське повстання

Засуджені учасники Татарбунарського повстання

Категорії

Історія

Татарбунарське повстання

Останнє редагування: 10 листопада 2024

Татарбунарське повстання — збройне повстання, організоване у вересні 1924 року совєтськими агентами на території Буджака та спрямоване проти румунської окупаційної влади. Совєтський уряд використав невдоволення місцевого населення, викликане аграрною реформою 1921 року, голодом через посуху та репресивною політикою румунської адміністрації.

За підтримки Комінтерну організатори повстання мали на меті дестабілізувати регіон і сприяти приєднанню Бесарабії до СССР.

Повстання охопило кілька районів із залученням близько 6 тисяч селян, переважно українців, болгар та росіян, і було швидко придушене румунською владою. Ці події стали важливим етапом у політичній боротьбі за вплив у регіоні та були широко використані в совєтській пропаганді.

Передумови

Анексія Бесарабії Румунією

Стаття «Анексія Бессарабії», газета «Народна Воля» № 61 (Київ, 1918)

9 березня 1918 року румунська армія встановила контроль над Аккерманом і таким чином повністю захопила Буджак. 27 березня за присутності озброєних румунських солдатів Сфатул Церій проголосував за приєднання Бесарабії до Румунії.

Реакція УНР та Української Держави

13 квітня Центральна Рада УНР ухвалила резолюцію про невизнання румунської анексії Бесарабії. Раді Міністрів УНР наказали вжити всіх засобів, щоб провести в краю повноцінний референдум. Слідом за нотою румунам телеграфом представили першого в історії українсько-румунських відносин посла — Миколу Галагана.

Політика гетьманського уряду Павла Скоропадського після падіння Центральної Ради також базувалася на невизнанні румунської анексії Бесарабії. Скоропадський відмовився від відправки посла до Ясс, а 11 травня 1918 року Міністерство торгу та промисловості Української Держави запровадило повну заборону на переміщення товарів через Дністер, що підкреслювало непохитну позицію Києва. 5 червня український уряд направив румунському уряду ноту, в якій заявлялося, що «Бессарабія — це Україна». Румунська відповідь складалася з загальних побажань вирішити конфлікт дипломатичним шляхом, але питання залишалося невирішеним.

Реакція Совєтської Росії

Совєтська Росія (згодом СССР) також не визнавала анексії Бесарабії Румунією. Совєтська пропаганда і підтримка радикальних елементів мали на меті дестабілізувати ситуацію та створити передумови для повернення контролю над Бесарабією. Однією зі спроб було вторгнення 1919 року, коли більшовики намагалися перейти Дністер і захопити регіон, але їхній план зазнав невдачі.

У період з травня 1919-го до серпня 1924 року румунська служби безпеки «Сиґуранца» виявила понад 100 груп, які перетинали Дністер з метою проведення шпигунської, пропагандистської та диверсійної діяльності на території Бесарабії.

Соціально-економічні передумови

Бесарабія від моменту анексії перебувала під воєнним станом, із суворою цензурою та значним державним втручанням у суспільне життя. На тлі соціальних і економічних труднощів совєтські організації активно діяли в регіоні та використовували невдоволення населення, а корумповані або нерозсудливі дії румунських чиновників лише посилювали соціальне напруження.

Організація повстання

На початку 1924 року совєтський уряд і Комуністичний Інтернаціонал ухвалили план дестабілізації Румунії через організацію антиурядових акцій у Бесарабії. Ці дії були частиною ширшої стратегії «активного шпигунства», що включало створення парамілітарних груп для диверсій і терористичних атак у сусідніх з СССР країнах.

8 серпня Комуністичний Інтернаціонал разом із Балканською комуністичною федерацією схвалив проєкт операції в Румунії, яка мала бути проведена в першій половині вересня того ж року.

Йосиф Платов (Поляков)

У серпні 1924 року в Одесі ухвалили рішення щодо організації повстання: воно мало розпочатися в період між 10 і 15 вересня та підкреслити соціально-економічне невдоволення місцевого населення. 12 серпня 1924 року призначили військового командира запланованого повстання: ним став Йосиф Поляков (відомий під псевдонімом Платов), колишній рибалка з Вилкового. Він керував транспортуванням зброї, боєприпасів, вибухових речовин і технічних засобів з Одеси морем і через болота біля села Жебріяни (нині — Приморське, Ізмаїльський район).

Ще один лідер повстання — Андрій Клюшников (відомий під псевдонімом Ненін); він представляв Південнобессарабський партійний комітет, що підпорядковувався Українській комуністичній партії, а не Бессарабському регіональному комітету Комуністичної партії Румунії (останній перебував у стані майже повної бездіяльності через конфлікти з керівництвом у Бухаресті, масові арешти його членів румунськими спецслужбами «Сігуранца» та втечу активних членів до СССР).

Завезення зброї

Архівні документи свідчать про завезення в Буджак великої кількості зброї. Так, 26 серпня 1924 року Платов писав Неніну:

Надсилаю зброю для переправлення в підрайони: Ізмаїл, Болград і Кагул. Я гадаю, що бомб в кількості 300 штук всього на три підрайони буде досить, а те, що нам дадуть ще, то розподілятимете по можливості в інші пункти. Гвинтівки теж відправляйте туди. Підривного матеріалу надсилаю три пуди, зі всіма приналежностями. Розподіліть самі по пунктах: Рені, Болград і Плахтіївка.

— Платов

Учасник повстання Парфеній Вороновський на слідстві свідчив, що Ненін написав у себе вдома рапорт із проханням надіслати йому з СССР 100 шабель, 600 рушниць, міномети та бомби.

Згідно з архівними документами, перший напад мав відбутися 7 вересня 1924 року в гміні Татар-Бунар, здійснений терористичною групою з села Нерушай під керівництвом Івана Беяновича (відомого також як Кольцов або Пугачов). Однак з невідомих причин атаку було відкладено того ж дня. Через чотири дні, 11 вересня, ця ж група здійснила бандитський напад на селище Миколаївка Ізмаїльського повіту, що значно пришвидшило початок повстання в Південній Бесарабії.

Хід подій

11 вересня. Епізод у Миколаївці

11 вересня 1924 року в селі Миколаївка (нині Ізмаїльського району) відбувся інцидент, який фактично став початком Татарбунарського повстання. За українськими джерелами, ситуація загострилася після того, як румунські жандарми вбили місцевого селянина Ткаченка. У відповідь на це кілька десятків селян підняли бунт: напали на примарію (сільську адміністрацію), вбили примаря та двох жандармів, а також заволоділи гвинтівками, набоями і гранатами і знищили документи.

Румунські джерела надають іншу версію подій: що 11 серпня 1924 року в Миколаївці стався напад групи з приблизно 20 озброєних осіб, які увірвалися до села на підводах. Ця група, нібито одягнена в форму Червоної армії, захопила примарію, вбила примаря Іанковскі та місцевого фіскального агента. Згідно з рапортом начальника «Сиґуранци» Захарії Іона Хусереску, нападники також конфіскували значну суму грошей та здійснили пограбування на місцевому ринку, де на той час перебувало до 1000 селян з навколишніх сіл.

Реакція румунської влади

Румунська влада спрямувала жандармів і регулярні війська на придушення бунтівників і розпочала переслідування повстанців. Одного з учасників нападу, дезертира румунської армії, впізнав місцевий селянин — це допомогло владі ідентифікувати всіх учасників нападу 14 вересня. Серед 16 осіб, які брали участь у нападі, 14 були родом із села Нерушай, розташованого за 5 км від Миколаївки, у повіті Четатя-Албе. Двоє інших походили з села Галілешти, що на південь від Миколаївки. Серед учасників повстання були представники різних етнічних груп, включно з українцями, молдаванами, росіянами та болгарами.

Під час допитів було встановлено, що повстанці входили до складу совєтської революційної групи, яка діяла на півдні Бесарабії. Нападники з Миколаївки складали частину групи, що відповідала за постачання ресурсів повстанцям. Їх очолював Іван Бежанович, місцевий болгарин із Нерушая; їхні дії були спровоковані нестачею ресурсів для повстанців та необхідністю забезпечення дезертирів румунської армії, які ховалися в районі дельти Дунаю.

Проведені румунської владою арешти спричинили відкрите невдоволення мешканців інших сіл (переважно українських) Південної Бесарабії: Чичма (нині Струмок), Нерушай, Акмангит (нині Білолісся), Михайлівка, Байрамча (нині Миколаївка-Новоросійська), Плахтіївка та інших.

14—15 вересня. Планування повстання

Ненін, Шишман і Коваль

На момент епізоду в Миколаївці Йосиф Поляков, призначений лідером повстання, перебував у Одесі: попередньо румунські прикордонники не впустили його у Бесарабію. У цих обставинах лідером повстання став Андрій Клюшников (Ненін). 14 вересня розпочалося обговорення військового плану, і наступного дня, 15 вересня, він був фінально узгоджений. План відповідав інструкціям Комінтерну щодо партизанської війни у таких країнах, як Велика Британія.

16 вересня. Захоплення Татарбунар

У ніч на 16 вересня 1924 року поблизу Татарбунар близько 100 повстанців, озброєних гвинтівками, револьверами, косами, вилами та сокирами, розділившись на кілька загонів, почали сутички із жандармами на околицях сіл Михайлівка і Камчик та залізничної станції Сарата.

Під керівництвом Андрія Клюшникова (Ненін) повстанці увійшли до Татарбунар і захопили місцевий жандармський пост. Було вивішено червоні прапори, а місцевим жителям оголошено, що Бесарабія більше не підконтрольна Румунії. Клюшников проголосив створення Молдавської радянської республіки у складі УСРР і заявив, що Червона армія перейшла Дністер і наближається, аби допомогти повстанцям. Це мало підняти бойовий дух учасників та мобілізувати нових прихильників. Однак насправді це було частиною дезінформаційної кампанії: артилерійські навчання Червоної армії, що проходили поблизу Овідіополя, створювали ілюзію неминучої військової підтримки з боку СССР.

17 вересня. Поширення повстання

17 вересня повстання охопило значну частину Буджака, близько 6 тисяч учасників створювали революційні комітети, міліцію, загони Червоної гвардії. Повсталі звільнили з ув’язнення заарештованих, запровадили охорону на фабриці Ессена, сформували кавалерійський підрозділ. По селах утворювалися селянські комітети та загони самооборони. Намагаючись паралізувати органи влади, знищували телефонний зв’язок, архіви примарій та жандармських постів.

Румунська влада спрямувала на придушення повстання до 10 полків, артилерію, військові кораблі. Поблизу залізничної станції Сарата повстанці зазнали поразки і змушені були відійти до Татарбунар.

18 вересня. Придушення повстання

Іустин Батищев — один із організаторів повстання

18 вересня після зіткнень, кількох спроб вийти з оточення, за значних втрат і відсутності боєприпасів, повсталі склали зброю. Більшість учасників повернулися до домівок, не вбачаючи у своїх діях злочину. Ненін та Іустин Батищев намагалися втекти за межі Татарбунарського району, але першого смертельно поранили, а другого, який прихопив із собою гроші татарбунарців, згодом упіймали.

Арешти та судовий процес

19 вересня по бунтівних селах розпочалися арешти. Тільки в селі Акмангит було заарештовано того ж дня 35 осіб, більшість із них розстріляли без суду. Арешти й допити тривали більше півроку. Загальна кількість убитих і розстріляних становила близько 3 тисяч осіб, арештованих — 1,6 тисяч.

«Процес 500»

З 24 серпня до 2 грудня 1925 року відбувся «процеси п’ятисот» — військовий трибунал над арештованими. Румунська влада намагалася довести, що Татарбунарське повстання було організоване ззовні совєтськими агентами, а не стало результатом внутрішніх соціальних і економічних проблем. Військовий трибунал, який розпочався у серпні 1925 року, мав переконати міжнародну спільноту в законності дій румунської армії під час придушення повстання.

Після кількох місяців судових слухань і допитів румунський військовий трибунал виніс свої вироки у справі Татарбунарського повстання. Попри численні міжнародні протести та заклики до виправдання, 85 підсудних було засуджено до різних термінів ув'язнення. Більшість із них отримали покарання від 6 місяців до 6 років тюремного ув'язнення, двоє були засуджені до 15 років каторжних робіт. Один із керівників повстання Іустин Батищев, який в останні дні повстання зрадив свого командира Неніна, отримав довічне покарання на каторжні роботи.

Попри ці вироки багатьох інших учасників процесу звільнили або виправдали через брак доказів або під тиском міжнародної спільноти, яка вимагала гуманного ставлення до підозрюваних.

Реакція на судовий процес

Совєтська пропаганда активно використовувала події Татарбунарського повстання, щоб поширювати негативні образи румунської влади, і це частково вплинуло на реакцію західної спільноти. Так, одна з лондонських газет вийшла під заголовком «Румунська різанина» (англ. A Roumanian Massacre) та представляла дії румунських сил як жорстокі репресії проти невинних селян. Група французьких інтелектуалів, яку очолював нобелівський лауреат Ромен Роллан, направила телеграму до Бухареста та вимагала виправдання близько 500 підозрюваних у повстанні.

Через величезний відголос у світі, піднятий відомими представниками науки та літератури — Альбертом Енштейном, Т. Драйзером, А. Барбюсом, Р. Роланом, Б. Шоу, Т. Манном та ін., багатьох підозрюваних було звільнено.

У червні 1925 року М. Коста-Фору — адвокат обвинувачених — отримав телеграму від «Міжнародного юридичного бюро», яке представляло юристів з різних країн, організованих у Москві. У телеграмі висловлювалися підтримка його захисту селян та засудження «безпрецедентного адміністративного терору», до якого вдалася румунська влада. Ця конференція в Москві стала платформою для поширення совєтських наративів щодо Татарбунарського повстання, а також для мобілізації міжнародної підтримки повстанців, яких представляли як жертв політичного переслідування.

Використання у пропаганді

Обкладинка книги, присвяченої 50-річчю повстання

Після того як 1940 року СССР окупував Бесарабію, Татарбунарське повстання стало важливою складовою совєтської пропаганди. Його події перетворили на символ безперервної боротьби місцевого населення проти румунських «гнобителів» та прагнення до «возз’єднання» з СССР. Повстання представляли як героїчний епізод у масштабній історії класової боротьби, навмисно перебільшуючи його значення для легітимізації совєтської політики в регіоні.

У рамках совєтської політики пам’яті 1949 року в Татарбунарах і сусідніх селах встановили меморіали на місцях масових поховань учасників Татарбунарського повстання. Це підкреслювало значення повстання як символу боротьби проти румунського режиму.

Пам'ятники

1949 року в рамках совєтської політики пам’яті на місцях масових поховань учасників повстання в Татарбунарах та сусідніх селах встановили меморіали. Ці монументи мали не лише увічнити героїв повстання, але й закріпити у свідомості місцевих жителів ідею про безперервну боротьбу проти румунського режиму та правильність совєтского курсу на «визволення» Бесарабії. Таким чином Татарбунарське повстання стало потужним інструментом у совєтському арсеналі політики пам'яті.

1956 року в Татарбунарах встановили перший пам’ятник учасникам пов­стання. На 50-ту річницю повстання 16 вересня 1974 року пам'ятник реставрували: змінили групову скульптуру, добавили барельєфи по периметру та встановили гранітні плити з висловами.

• 

  Братська могила 186 учасників повстання, Татарбунари

• 

  Татарбунари

• 

  Місце розстрілу учасників повстання, Татарбунари

• 

  Меморіал учасникам повстання, Вилкове

• 

  Братська могила 57 учасників повстання, с. Струмок

• 

  с. Шевченкове (Ізмаїльський район)

У мистецтві

• 1974 року в СССР вийшов пропагандистський художній фільм «Гнів» (рос. «Гнев») — історична драма режисерів Миколи Гібу та Леоніда (Леонтія) Проскурова.

Примітки

Посилання

• Матеріали про Татарбунарське повстання з Державного архіву Одеської обл. — Facebook-група «Камчик, історія з 1830»