Спостереження й враження військового лікаря з часів великої війни й революції
«Спостереження й враження військового лікаря з часів великої війни й революції» — спогади Мартирія Галина, опубліковані в часописі «За державність» 1930-х років.
I
- Санітарна справа в III (російській) армії й IX армійському корпуса
За мобілізаційним пляном 1914 року мене було призначено на Санітарного Інспектора III-ої армії. Командантом армії став генерал Рузський, а начальником штабу – генерал Володимир Драгоміров.
19 липня (здається) оголошено було війну, й того ж числа прибуло з Петербургу нове «Положеніе о полевомъ управленій войскъ», «височайше» затверджене тільки 16 серпня. З цього видно, що те «Положеніе» було складене наспіх. Щодо «Положенія о санітарномъ управленій», то, зазнайомившися з ним, оставалося тільки руки здійняти до неба й благати Господа, щоб змилувався та ласкавим був до ранених, бо Головний Штаб не мав до них ані ласки, ані милосердя.
З приводу появи того «Положенія» про санітарний стан війська я довідався, що коли розглядався загальний плян «Положенія», опрацьований у Головному Штабі, то там був і плян Санітарного Управління, опрацьований Головним Санітарним Управлінням під головуванням Головного Військово-Санітарного Інспектора Євдокімова. Червоною ниткою крізь плян цей проходила думка про необхідність надати військовим лікарям поряд із обов'язками, також і права, однакові з правами строєвих старшин. Цю вимогу давно вже обговорювала фахова військова література. Говорилося, що й цар згоджувався з нею, але кожного разу вимога ця розбивалася об уперте чоло великого князя Миколи Миколайовича, Так і цим разом плян Євдокімова Головна Військова Рада відкинула, а понеже іншого вироблено ще не було, то якийсь мудрагель Генерального Штабу — нездара, що, як видно, не уявляв собі, якою мусить бути санітарна справа під час війни, недовго думаючи, похапцем, склав оце «Положеніе»; наслідки його відбилися так важко на життю й стражданнях ранених у перших же початках війни — аж доки не прибули з допомогою установи Червоного Хреста й санітарна поміч земських і міських союзів. Управління Керівника Санітарною Справою Армії складалося з керівника, діловода (з лікарів) та двох писарів (із ротних фершалів). Ось і весь склад його, з 4-х осіб для цілої армії, що складалася з 4-х піших корпусів, кавалерії, гарматних парків, санітарних частин, транспоргів, етапів, інтендантів, авіяційних парків і т. п., а всього, приблизно, далеко понад 300,000 люду. У розпорядженні Санітарного Інспектора мало бути спершу 22 лазарети, з них: 4 сталі і 18 рухомих, але швидко це число зменшилося до 12, а далі й того не було.
До розпорядимости своєї Сануправління не мало ніякого майна жадних коштів, не було ні вістового, ні розсильного, ні навіть бідки для перевозу придбаної скриньки з канцелярським приладдям, стола й 3-х табуретів. Якби автор, що заплянував це «Положеніе о полевомъ управленій войскъ», мав на меті утворити лише санітарну статистичну канцелярію для нумерації лише числа ранених та хворих, що про них відомості надходили з корпусів, то це ще могло б такосяко бути, але на ділі воно вийшло зовсім інакше.
Катастрофа почалася з початком першого ж бою на підступах до Львова й виявилася в Золочеві. До того часу були лише сутички з невеликими втратами з обох ворожих сторін, і ранені легко розміщувалися в наших цивільних шпиталях, як от у Рівному, Дубному, Бродах та інш.
Армія швидким темпом просувалася наперед, а за нею й наш штаб поспішався, виїхавши з Києва, здається, 24—26 липня 1914 р. У Рівному вже лежали ранені кавалерійські офіцери-австріяки. До Бродів штаб прибув десь в обідню пору, а надвечір оперативний відділ його виїхав, не повідомивши нікого, до Золочева, куди тієї ж ночі викликано було й мене телеграмою. Звечера, перед тим, мене повідомили, що на двірець прибуло чимало ранених. Дійсно, я застав тут увесь перон стації й зал, заставлену ношами з раненими; між ними метушилося кілька сержантів і невідомий мені лікар. Порядку не видно було жадного. До мене підходить із погордою якийсь огрядний пан і гвардійський полковник з погонами флігель-ад'ютанта. Перший рекомендується: представник думи депутат Стахович (прізвище голосне й загально відоме), а той другий — фрідрих Ольденбурзький — син!
Обидва вони добираються до штабу III армії, а покищо не мають де переночувати. Забираю їх обох із собою і віддаю їм свою кімнату й своє ліжко принцеві, а сам положився на скринях і вдосвіта на другий день вирушив із своїм діловодом (д-р статський радник Лесєвич) до Золочева.
Тут вразила мене перш за все довжелезна валка селянських возів, застелених соломою й навантажених поверх неї раненими. На возах по одному, а то й по два-три, лежать тяжко ранені, а за вози тримаються ті, що ще можуть іти. Уся валка посувається поволі під гору, дорогою до замку. Цей замок — не що інше, як Золочівська в'язниця, звідки арештантів заздалегідь кудись було переведено, а в звільненому величезному помешканні став польовий рухомий військовий лазарет. Треба знати, що кожний польовий лазарет розрахований був на 200 ліжок, відповідно до чого був пристосований і весь інтендантський та медичний інвентар — по штату на 200 комплектів. Але я застав тут уже до 1,000 ранених та хворих, а за мною стояла валка возів, і на них та біля них лежало й стояло ще кілька сот люду, що потребували санітарно-медичної опіки.
В'язничні помешкання збудовані були наполовину в землі. Ось сюди, в ці камери з кам'яними підлогами й оцементованими стінами, з заґратованими вікнами, що пропускали дуже мало світла, зносили й абияк зв'язували докупи тяжко ранених вояків. Легко ранені зосереджувалися на вільному повітрі, в широкому обвалованому подвір'ї й вільно влаштовувалися по своїй уподобі, як хотіли — просто на землі.
Ми зійшли до підвалу, заглянули до напівтемної «операційної», де три лікарі, одна сестра й один фельдшер мовчки, не звертаючи на нас жадної уваги, поралися біля операційного столу або перев'язували ранених, що сиділи на стільцях. Тут же сиділи й стояли ті, що чекали на свою чергу — багато їх було. А ще більше нагорі, на подвір'ї. А скільки ж то ще їх ішло та їхало! Далі — велика оцементована, напівтемна й холодна кімната (арештантська камера), з низькою стелею, наповнена не повітрям, а гнилим смородом — віддухом від людського тіла та ран. Посеред камери, на кам'яній підлозі, навіть без соломи, навалено купою щільно один біля одного людських тулубів, з яких 40–50 штук. Одразу важко розібрати, що воно тут таке. Лише людський стогін, зойк, скрегіт, голосне маячення, недоцільні рухи скоцюрблених рук і совгання ніг свідчили, що тут лежить тяжко побита людська маса вояків.